Ми світові цікаві лише в тому випадку, якщо маємо своє власне оригінальне обличчя. Адже кожен народ пильнує себе, береже себе і є пізнаваним у світі. Допоки ми та державні мужі не усвідомимо, що треба негайно докласти зусиль, щоб підтримувати оце своє, що нас тримає купи, ми перестанемо існувати як народ.

Анжеліка Рудницька – Заслужена артистка України, телеведуча, автор легендарної музичної програми “Територія А”, художниця, громадський діяч та ініціатор численних мистецьких подій. Олена Івановська – завідувач кафедри фольклористики, професор Інституту філології КНУ ім. Тараса Шевченка, доктор філологічних наук. Разом вони працюють у Центрі фольклору та етнографії, що діє при цій кафедрі. Про українську культуру та напрями роботи Центру вони розповіли ГУРТу в рамках PRоГОну.

rudnutska1
ГУРТ: З чого розпочався Центр фольклору та етнографії?

Олена Івановська: У 1992 році Лідія Францівна Дунаєвська заснувала у Київському національному університеті ім. Тараса Шевченка кафедру фольклористики, а згодом з’явилася і спеціальність “фольклористика”. Наразі це – єдина в Україні кафедра, яка дає фахову фольклористичну підготовку. Першим директором Центру був вже нині покійний Леонід Терентійович Шурко, а нині закладом опікується Заслужений працівник культури України Олекса Доля.

ГУРТ: Які основні напрями роботи центру?

Анжеліка Рудницька: Усе, чим займається Центр, не перелічити. Ми робимо майстер-класи з традиційних мистецтв для студентів, дітей, зокрема, сиріт та хворих дітлахів. Якось ми з Оленою Петрівною брали участь у конкурсі писанок. Перебрали своїми руками біля десяти тисяч писанок, а потім оголошували переможців перед театром ім. Івана Франка. Ось уже два роки ми співпрацюємо з цим конкурсом. А ще – складаємо базу різноманітних майстрів, які займаються ремеслами. Олекса Доля знає усіх справжніх майстрів, які дотримуються традицій, і паралельно співпрацює з “5 каналом”: консультує та знайомить з майстрами, які потім знімаються у програмі “Майстер-клас”. Щороку кафедра проводить наукову конференцію з фольклористики, а центр долучається до цього заходу через проведення практичних занять та організацію повноцінного мистецького дійства: тут співають, танцюють, грають в ігри, проводять майстер-класи, ярмарок майстрів, молебень… Такий собі фестиваль довкола наукової конференції. Ми вважаємо, що все українське треба пропагувати, але в правильному ключі – не перетворюючи на “шароварщину”.

rudn2

ГУРТ: Чи долучаються студенти до роботи центру?

Олена Івановська: Звичайно! Первинною задачею центру було зібрати тих зацікавлених людей, які згодом зроблять фольклористику справою свого життя. Є переконані “центристи”, такі як Олекса Доля, який одразу заявив, що він практик. А є люди, які навіть не думали пов’язувати життя з фольклором. Але фольклор має великий магічний вплив – навіть та людина, яка йшла повз і зупинилася на хвильку, починає пускати тут коріння. Пише одну статтю, другу, а там уже виникає повно ідей, що формують серйозну наукову працю. Наша задача показати, що кожна людина може зробити гарну роботу, якщо буде по-хорошому “хворіти” справою. Головне – все робити з любов’ю. Якщо без любові писати писанку чи витинати витинанку, то краще взагалі за це не братися. Позитивна енергетика має закладатися у все, тоді ми можемо бути щасливі.

ГУРТ: Як би ви окреслили місію центру?

Олена Івановська: Інформація про нашу материнську культуру, чомусь доходить до людей в якомусь перекрученому, схибленому варіанті. Найчастіше з наших екранів ми бачимо “симулякри” – це таке явище, яке не є реальністю, а є продуктом чиєїсь хворобливої фантазії, або такий продукт, що поставлений на потік і приносить зиск. Або навпаки – ідеологічно продумане спотворене трактування того, що ми називаємо культурою. Тож наша місія – просвітницька. Покоління, яке нині формується, відмінне від мого. Воно критичне і допитливе. Щоразу, коли хтось, наприклад, телебачення, пропонує їм такі симулякри вони вміють це розпізнати. У них уже відраза від цієї “шароварщини”, яка сьогодні на кожному кроці. Тому наша головна мета – відсунути завісу правди. Ми можемо показати бабусь, які виросли на фольклорі. І, можливо, то не буде так помпезно, але це буде справжня культура.

rudn3

Анжеліка Рудницька: Фольклор – невмирущий. Всі його нещадно експлуатують, без усіляких посилань. А ми розповідаємо про його джерела. про його джерела. До студентів ми запрошуємо художників, майстрів, артистів, які з ними спілкуються.

ГУРТ: Чи можете назвати кілька цікавих імен?

Анжеліка Рудницька: Антін Мухарський, Віктор Бронюк, Микола Томенко… всіх не перерахуєш. Якщо говорити про виставки, то це були Марта Тимченко, Анастасія Рак, Юрій Мельничук, який вишиває рушники. Це не просто виставки – обов’язково відбувається спілкування: про те, як митець до цього прийшов, чому цим займається, про традиції, міфи, символи, легенди, нумерологію… До речі, наші студенти є учасниками ансамблю “Роксоланія”, представляють нашу культуру по всьому світу.

ГУРТ: Яким є стан української культури, на вашу думку?

Олена Івановська: Один знайомий турок сказав: “Якщо в мене немає грошей, то я позичу, якщо в мене немає зброї, візьму у друга, коли в мене немає культури, то немає нічого”. Ми світові цікаві лише в тому випадку, якщо маємо своє власне оригінальне обличчя. Адже кожен народ пильнує себе, береже себе і є пізнаваним у світі. Допоки ми та державні мужі не усвідомимо, що треба негайно докласти зусиль, щоб підтримувати оце своє, що нас тримає купи, ми перестанемо існувати як народ.

rudn4

Анжеліка Рудницька: Я маю практичне підтвердження цих слів. На виставці у Європарламенті, в Стразбурзі майже всі представляли контемпорарі – по великому рахунку, роботи з Чехії, Фінляндії, Франції нічим не відрізнялися. А в мене були свої, етномодернові роботи. І де весь народ “товкся”? Правильно, біля того, що оригінальне, що відрізняється. Коли ж я була на Всесвітньому фестивалі культури у Південній Кореї, я дивилася, як бережливо вони ставляться до національного, мені аж плакати хотілося – наскільки Україна в цьому плані черства і байдужа. Маючи багатющу культурну спадщину, не вміємо її ані вберегти, ані подати, так щоб весь світ “ахнув”.

Зараз актуальна тема – плагіат з Марії Приймаченко. Фінські авіалінії на борту своїх літаків нанесли малюнок однієї художниці фінської. А потім чоловік, якому ще в радянські часи подарували книжку про українське чи радянське народне мистецтво, відчув, що вже десь бачив ці малюнки. Погортав книжку, знайшов і повідомив, що ці малюнки зроблені Марією Приймаченко. Стався скандал на весь світ. Але наскільки це підняло увагу світу та й самих фінів до художниці. Кажуть, що в пошукових системах масово вбивають “Марія Приймаченко” і дивляться її роботи. Я за те, щоб ці дерева залишилися на борту літака, але щоб змінили підписи і розуміли, що це наша художниця. Отже, культура не тільки нас вирізняє, але й відкриває двері в будь-яку культуру світу. Щоправда, ми цим не користуємося: цікавимося повіями і дешевою горілкою, замовляємо у голландців малюнки на Євро-2012, хоча маємо ту саму Приймаченко та чимало інших художників.

ГУРТ: Чи виникають якісь труднощі у роботі Центру?

Анжеліка Рудницька: Звичайно, якби у нас були спонсори, було б легше. Наші ідеї часто виходять за межі можливостей університету. Є багато ідей, які ми не реалізували, тому що не вистачало видавничих можливостей, приміром.

Олена Івановська: Ми маємо архівну базу фольклорних текстів, зібраних студентами впродовж 15 років по всій Україні. І для того, щоб опрацювати ті безцінні матеріали гідно, сил Центру вже недостатньо, потрібні серйозні комп’ютерні можливості. У той же час варто зауважити, що «не все так погано у нашому селі». І ректорат, і деканат, при нагоді, усіляко підтримують нашу ініціативу. Хотілося би подякувати цим людям, бо їхня підтримка, їхнє плече фольклористам завжди стає в нагоді.

rudn5

ГУРТ: А які мрії та плани на майбутнє?

Анжеліка Рудницька: у нас з Оленою Петрівною народилася ідея грандіозна. Ми поки мовчимо про неї, як партизани. Це буде щось масштабне, на кшталт фестивалю. У нас багато ідей – і флешмобів, і фестивалів фольклорних, і конкурсів. Ми не завжди є ініціаторами, бо у нас немає великих фінансових можливостей, але як фахівці долучаємось до ініціатив інших.

ГУРТ: Анжеліко, не можу не запитати про “Територію А”… Судячи з інформації на фейсбуці, ефірів немає, але це й досі жива спільнота?

Анжеліка Рудницька: Мистецька агенція “Територія А” як існувала, так і існує зараз. Після того, як Олександр Бригинець став народним депутатом України, я стала президентом “Території А”. Фактично, агенція крутиться довкола моєї діяльності. А моя діяльність, ви ж знаєте, і художня, і музична, і все-все на світі, я завжди роблю те, що мені до душі. Працюю багато як дослідник, викладаю в університеті, в Інституті кіно і телебачення у майбутніх телеведучих. “Територія А” займається організацією моїх виставок, виступів, великої кількості благодійних акцій, в яких ми беремо участь. Дуже багато за роки існування “Території А” накопичилося зв’язків, контактів. Наприклад, у нас дуже хороші стосунки з Інститутом раку. Ми до них їздимо раз у кілька місяців – з майстер-класами, виступами. І це не стільки матеріальні витрати, скільки душевні сили та енергія. І ти із задоволенням їх віддаєш, щоб хоч якось прикрасити життя хворих людей. Але я, наприклад, після такого “піару” (як дехто говорить) добу лежу і не можу з ліжка піднятися. Тому що морально це дуже важке спілкування. Діти хороші, приємні, але ти за них хвилюєшся…

rudn6

ГУРТ: Щоб ви могли побажати нашим читачам?

Олена Івановська: Не будьте байдужими до себе та своїх батьків. Поважайте себе за те, що робите, а, відповідно, і робіть так, щоб вас можна було за це поважати. Більше добра, більше любові, тому що життя швидкоплинне, “для смерті ж – вічність ціла”, а для “життя – єдина мить”.

Анжеліка Рудницька: А я хочу притчу розповісти наостанок. Жили собі два сусіди. Один був більш нейтральним, жив своїм життям, а другий все хотів його роздратувати. Є такі люди – їх все не влаштовує. Якось шкідник зібрав усе огидне й брудне, що знайшов, поклав у велике відро і поставив сусіду під двері. Коли той вийшов з будинку, помітив відро, стукнувши його побачив, як з нього розсипалося усе те жахіття. Воно смерділо, і навколо літали мухи. Тоді чоловік підняв відро, вимив до блиску, висушив…Саме дозріли яблука в саду, тож він назбирав яблук, насипав їх у відро і поставив під двері капоснику. А той вже очікував, що нарешті дістав сусіда за живе. Побачивши яблука, він здивовано подивився на того, кого вважав ворогом, а добрий сусід сказав йому: “Хто, що має, той тим і ділиться”. Тож моє побажання – щоб у вас завжди було чим ділитися. А все сміття з голови, з душі та з дому, треба викидати!

Публікацію створено в рамках проекту «Рівні можливості для національних меншин та вразливих груп в реалізації культурних прав: багатство у різноманітті», що впроваджується Ресурсним центром ГУРТ за підтримки Європейського Союзу.

Спілкувалася Любов Єремічева
Редагування Анжеліки Клайзнер
фото – із приватного архіву Анжеліки Рудницької

Джерело: gurt.org.ua