Тільки за два 1932 – 33 роки загинула з голоду п’ята частина сільського населення України (від 7 – до 10 млн. осіб). Лукава фраза, що історія навчає того, що не навчає нічого, не для нас українців.

Людмила Огнева. "Боротьба за правду про Великий Голод"

Спливає час. Уже й XX століття позаду. Не озиратися назад не можна, а озиратися страшно.  На початку минулого століття українці були найчисельнішою  національністю, що входила до складу СРСР – 81 млн. 195 тис. без урахування українців Західної України, Буковини, Закарпаття, які увійшли до союзу у 1939 та 1945 рр.

А через 50 років за довідником “Население СССР” (Москва, Политиздат, 1983) нас – 42 млн. 347 тис. Це вже з Західною Україною, Закарпаттям, Буковиною.

Кількість росіян, білорусів, грузинів, татар збільшилась удвічі, вірменів та таджиків – утричі. А українців удвічі стало менше. Нібито як і всі жили під Захистом “великой и могучей”, а виходить катастрофічно зникали в асиміляціях, паспортизаціях русифікаціях, репресіях, війнах, голодоморах.

Тільки за два 1932 – 33 роки загинула з голоду п’ята частина сільського населення України (від 7 – до 10 млн. осіб). Лукава фраза, що історія навчає того, що не навчає нічого, не для нас українців.

Забуття – це заповіт для нащадків катів. Вічна пам’ять – святий урок для нащадків невинно убієнних.

Розрекламувавши заздалегідь успіхи першої п’ятирічки, більшовики не могли сказати світові, що вони не виконали п’ятирічку в Україні, це означало признатися, що господарська система потерпіла фіаско. Щоб виконати плани індустріалізації потрібна була закордонна валюта, бо Радянський Союз імпортував техніку і оплачував працю чужоземних спеціалістів. Задля отримання валюти вивозились за кордон харчові продукти і сировина. Прибутки з експорту були менші ніж грошові зобов’язання  за імпортований товар.  Заборгованість зростала з кожним роком. Так у жовтні 1929 р. вона становила 115 млн. рублів, а в червні 1932 р. –  975 млн. (економічне дослідження Ліги Націй з 1932/33 рр.)

України становило біля 40 % від загального обсягу союзних заготівель.

Уряд і партія вишукували нові форми і методи заготівель сільськогосподарської продукції, щоб забезпечити шалені темпи “соціалістичної індустріалізації”. Вихід було знайдено – масова та суцільна колективізація. Зерно легше і швидше  вилучити з кількох десятків тисяч колгоспів ніж у 5 мільйонів селянських господарств.

Селянській опір був природною реакцією на це. Для його подолання було дозволено розстрілювати, розкуркулювати, висилати, застосовувати терор голодом.

Отже винищення українського селянства у 1932-33 роках було справою радянської державної політики, так як і печі Дахау  були справою гітлерівської  фашистської державної політики.

Але моральну відповідальність за жертви голодової катастрофи несе не тільки Радянський Союз, а  й світове людство.

Для людини XX сторіччя “моральний наказ” не дай ближньому померти з голоду! – так само безумовний як і заповідь Божа “Не вбивай!”

Реакція на голод ближнього – це найкраща проба на те чи існує братерство людей.

Як же було з цією вселюдською солідарністю у відношенні до українського народу?

Невже вільний світ нічого не знав про цей злочин? Не знав, чи не хотів знати? Чи не стосується до нього відомий вислів, що “найбільше спричиняються до зла добрі люди, які нічого не роблять?”

В Радянському Союзі на той час жило багато іноземців: дипломати, спеціалісти, журналісти. Факт голоду був головною темою розмов між ними і в той же час був публічною таємницею.

Дипломати зберігали “урядову таємницю”, коли так їм наказував їхній уряд.

Фахівці вважали, що не їхня справа повідомляти світ про злочини працедавців. Журналісти, акредитовані в Москві, були втягнуті, за висловом французького журналіста П’єра Берляна, в організовану більшовиками “конспірацію мовчання”.

Якщо журналіст подавав правдиву інформацію про трагедію в Україні, він ризикував не отримати візу, при повернені в Москву після відпуски, або арештовували і депортували усіх його приятелів – громадян СРСР.

І, нарешті, корупція. ГПУ щедро платило співробітникам іноземних газет, надавало  розкішні приміщення, дозволяло бути посередником при перепродажі за кордон царських коштовностей чи картин великих майстрів з державних музеїв. За таку плату журналісти “заплющували очі” на Голоді. Тушували його в своїх повідомленнях.

Англійський асеїст М. Маггеридж, який у 1932/33 рр. протягом восьми місяців був в СРСР, у передмові до своєї книги “Зима в Росії”, свідчить, “що всі повідомлення з Росії – це просто сміх”.

Проте правда просочувалася поза кордони СРСР іншими шляхами. А їх було чимало.

Джерелом інформації були свідчення журналістів, експертів, туристів, які кілька тижнів перебували в СРСР і не залежали від радянських цензорів.

Ще інша категорія свідків – німці, румуни що довгі роки жили в Україні, потрапивши сюди, як полонені підчас першої світової війни. Зберігши своє громадянство, вони, гнані голодом, легально покидали Радянський Союз.

Багатьом селянам пощастило перейти кордон між Україною та Румунією. Від 1 січня до 13 березня 1933 р., за даними румунської статистики через Дністер перейшло 1055 утікачів. Репортери газет приїздили на кордон зустрічались з утікачами і згодом публікували інтерв’ю з ними.

Були випадки втечи до Балтійських держав.

Отже, хто мав уші, міг чути, бо це був не шепіт одного лікаря чи місіонера на Далекому Сході, – це був дзвін, що бив на сполох. І його почули і першими відгукнулись українці Галичини, яка в той час належала Польщі.

Митрополит Андрей Шептицький звернувся “до всіх людей доброї волі – в справі подій на Великій Україні”. Він просив “всіх християн світу, всіх віруючих в Бога, прилучитися до цього голосу протесту та болю і розповсюдити його в як найдальші  країни світу”.

Під впливом цього виступу віденський архієпископ, кардинал Теодор Інніцер звернувся з закликом “до всіх світових організацій започаткувати діло помочи мільйонів людей”.

У Львові за почином українських депутатів до варшавського Сейму було створено Громадський комітет Рятунку України. До його складу входила голова Всесвітнього Союзу Українок, професор  Львівського   університету,  депутат  польського  Сейму Мілена Рудницька. В Галичині була створена мережа місцевих комітетів рятунку, розроблені практичні порадники. Союз Українок Галичини звернувся до жіночих організацій світу провести в своїх країнах акцію організацію допомоги Україні. Комітети порятунку України були створені українцями в Румунії, Чехії, Польщі, Франції, Бельгії, США, Канаді.

Таким чином протягом літа 1933 року комітети порятунку України провели організаційну частину роботи і змобілізували психічно всіх українців в країнах поза владою Москви.

Треба було переходити до наступного етапу: організації міжнародної допомоги.

Найголовнішою установою від рішень якої залежало майже все – була Рада Ліги Націй – найвища міжнародна організація того часу  -  попередниця ООН. Улітку 1933 р. в світовій пресі розгорілась справжня боротьба за правду про Голод. Боротьба йшла між Москвою з одного боку і тими хто намагався організувати рятувальну акцію для України. Львівський комітет порятунку доручив Мілені Рудницькій закордонну акцію. Вона повинна була встановити тісні контакти з комітетами допомоги голодним в Празі, Берліні, Відні тощо, взяти участь в роботі Конгресу Європейських Національностей (у Швейцарії) і зацікавить міжнародні гуманітарні установи справою Великого Голоду, а головне щоб це питання було поставлено в порядок денний сесії Ліги Націй.

Тільки завдяки тому, що Мілена Рудницька була людиною відомою в міжнародних організаціях і як парламентар, і як громадська діячка їй вдалося напередодні сесії Ліги Націй: по-перше, спонукати швейцарську пресу заговорити про трагедію в Україні, по-друге, добитися, щоб справа голоду в Україні була поставлена поза чергою в порядок денний Конгресу Європейських Національностей.

Членами Конгресу були не держави, а національні меншості в різних країнах. Метою його був захист інтересів меншостей проти зловживань панівної нації в державі.

Мілена Рудницка в Конгресі представляла інтереси українців Польщі, а пропонувала внести на розгляд питання про голод в Україні, де українці не були меншиною і тому не мали членства в Конгресі. Тому пропозиції Милени Рудницької викликали спротив збоку президії, але знайшли  підтримку  німецьких  делегатів.  Вони радо погодились поставити питання про Голод в Україні в порядок денний не тільки тому, що від голоду також страждали і німецькі поселення в Україні, а ще й тому, що їм  потрібно було відволікти  увагу світової громадськості від антисемітського курсу німецької політики і притягнути погляди до якоїсь яскравішої справи.  А такою – був Голод в Україні.

М. Рудницька у своєму виступі розповіла про Голод в Україні, про злочинну політику Москви і політику велико держав, які заради добрих взаємин з Радянським Союзом примружують очі на його злочини в Україні і таким чином стають спів відповідальні.

Міжнародна преса підхопила основні українські тези про Голод, а конгрес схвалив окрему революцію: “Прилюдна о пінія всього світу повинна вважати за свій елементарний обов’язок  підтримати акцію в користь жертв жахливої голодової катастрофи в Совєтському Союзі особливо ж в Україні”. Цю резолюцію було передано особисто президентові Ради Ліги Націй.

Отже один крок вперед був зроблений.

За кілька днів починалася   сесія Ради Ліги Націй.

Не могло бути мови щоб в останні хвилини просунути в порядок денний справу Голоду. Все готувалося заздалегідь. Секретаріат стояв на сторожі процедури. Це по-перше. По-друге, ініціювати розгляд питання про голод в Україні мали право тільки уряди тих держав, що були членами Ліги Націй.

Українці ж, що намагалися привернути увагу світу до голодової катастрофи були національною меншиною у Польщі. А Голод не був порушенням постанови про охорону національних меншин.

Секретаріат навіть не реєстрував такі матеріали. Всі процедурні приписи були проти. Треба було шукати іншого шляху.

Статут Ліги Націй надавав право президентові Ради Ліги націй поставити на розгляд будь яке питання, яке він за власною оцінкою вважає особливо важливим.

Цим і вирішила скористатися Рудницька. Вона насамперед зустрілась з президентом Ради Ліги Націй і була настільки переконлива, що він погодився скористатися своїм правом. Потрібно було  забезпечити його всіма матеріалами. Разом з Пеленським (секретарем Допомогового комітету) по телефону Рудницька  зв’язалася з українцями у Львові, Празі, Парижі, Америці, інформуючи про акцію  перед Президентом Ради Ліги Націй.

Всі присутні в Женеві українці зробили все, щоб забезпечити президента Ради Ліги Націй необхідними матеріалами. Протягом найближчих 2-3 днів Мовінкіль, який очолював Раду Ліги Націй отримав кількадесят телеграм і листів зі зверненням до Ліги Націй  організувати міжнародну поміч голодуючим в Україні.

Проте секретаріат Ліги Націй відмовився  поставити справу Голоду на обговорення Ради.

Потрібно було звернення поважної Міжнародної організації. Це дало б моральне право Презеденту Ради Ліги Націй не зважати на процедурні питання і спротив генерального секретаря. Звертатись листом до якоїсь міжнародної організації вже не було часу. Але тут знову збіг обставин і добрі люди стали у пригоді. У ті дні в Женеві відбувалися збори Комітету Зв’язку міжнародних жіночих організацій, який складався з 10 міжнародних жіночих організацій. Союз Українок також був Міжнародною організацією, і Мілена Рудницька добре знала багатьох членок Комітету Зв’язку, з деякими була в дружних стосунках. Після її виступу Комітет одноголосно вирішив: “Просити Президента Ради Ліги Націй його Екселенцію пана Мовінкіля звернути увагу Ради Ліги Націй на становище діткненого голодом населення Совєтської України”.

Це були часи, коли жіночі організації мали в Міжнародних колах високий авторитет і великі впливи. 26 вересня 1933 р. пані Корбет – Голова Комітету Зв’язку -  особисто передала Мовінкілю рішення.

І вже 29 вересня він скликав засідання Ради для розгляду справи Голоду в Україні. Були присутні представники 14 держав. Підтримали ідею проведення акції допомоги голодуючим в Україні тільки 3 держави (Ірландія, Іспанія, Німеччина), більшість запропонувала передати справу Червоному Хресту, щоб він організував Міжнародну допомогу Україні, бо начебто Ліга Націй не має права безпосередньо впливати на державу, що не є її членом.

Посилаючись на процедурний регламент, Ліга Націй по пилатівські вмила руки, але все ж таки її рішення було юридичним підтвердженням факту голоду в Україні.

Міжнародний хрест звернувся до уряду СРСР з пропозицією дати згоду на організацію міжнародної допомоги для голодуючих України. Москва відповіла, що така акція непотрібна. У заявах дип-ломатичних осіб стверджувалось, “що смертність в Україні протягом першої п’ятирічки найнижча з усіх республік Радянського Союзу”.

У серпні 1933 р. Міжнародна Збіжжева Комісія встановила максимальну норму вивозу збіжжя для Радянського  Союзу – 25 млн. кірців, але його представники домагались підвищити до 85 млн. І ніхто не запитав як можна експортувати такі маси збіжжя, коли мільйони громадян СРСР вмирають з голоду. Всі європейські держави були зачаровані  перспективою продавати вироби своєї промисловості і купувати від СРСР по низьких цінах харчові продукти.

Уряди західних держав мали змогу примусити Москву допустити допомогу голодуючим в Україні,  припинивши експорт машин в СРСР, перестати купувати у нього харчі та збіжжя. Замість цього визнали СРСР як державу, встановили дипломатичні відносини. Отже можна констатувати, що моральна співвідповідальність цивілізованого людства за жертви більшовицького злочину – поза сумнівом.

Доводиться далі констатувати 80 років тому українці, що проживали поза владою Москви бій за правду про Великий Голод програли. Боротися і програти – не сором. Правда про Голод – це і сьогодні зброя в політичній боротьбі з комунізмом.

Життєздатні нації ніколи не забувають жертв минулих поколінь.

Євреї змусили весь світ визнати свою провину за фашистський голокост у Другій світовій війні. Німецький народ покаявся перед єврейством і супроводить сплату морального боргу фінансовим відшкодуванням нащадкам жертв гітлеризму, хоч і відрікся від нацистської ідеології.

Восени 2002 року у Києві відбулась Міжнародна наукова конференція “Три Голодомори в Україні у XX столітті: погляд із сьогодення”. Головне завдання, якої – визнання Голодомору 1932-1933 років актом геноциду українців. Учасники конференції звернулись до вищих органів державної влади України, аби відповідно до ст. 12 Конвенції ООН “Про попередження злочину геноциду і покарання за нього” визнати Голодомор 1921-23 рр., 1932-33 рр. та 1946-1947 рр. як геноцид українського народу та порушити в Міжнародному кримінальному суді позов про визнання голодомору в Україні геноцидом (як форму злочину проти людства) та про притягнення винних до відповідальності.

Боротьба за правду про Великий Голод продовжується й сьогодні.

 

Фотоматеріали
Переказ грошової допомоги через Торгсин Тугаю Петру Олексійовичу

Переказ грошової допомоги через Торгсин Тугаю Петру Олексійовичу
Адреса сина Миколи Лисенка - Остапа, якому була потрібна допомога

Адреса сина Миколи Лисенка – Остапа, якому була потрібна допомога
Переказ допомоги Остапу Лисенкові

Переказ допомоги Остапу Лисенкові
Потребує допомоги - Рева Олександра Василівна, м. Сталіно, Стандартний дім, 17, кв. 12

Потребує допомоги – Рева Олександра Василівна, м. Сталіно, Стандартний дім, 17, кв. 12
Джерело: smoloskyp.org