Понад триста років мистецтво гравюри в Україні належало до особливо улюблених. Але ніхто з великих художників, що володіли цією технікою, не збирався повністю присвятити себе їй. Навіть із тих, хто все життя займався гравюрою, ніхто не визнавав такого високого її призначення, як Тарас Шевченко.

«Из всех изящных искусств мне теперь более всего нравится гравюра. И не без основания. Быть хорошим гравером, значит быть распространителем прекрасного и поучительного в обществе. Значит быть распространителем света истины. Значит быть полезным людям и угодным Богу. Прекраснейшее, благороднейшее призвание гравера. Сколько изящнейших произведений, доступных только богачам, коптилось бы в мрачных галереях без твоего чудотворного резца? Божественное призвание гравера!…

О живописи мне теперь и думать нечего. Это было бы похоже на веру, что на вербе вырастут груши. Я и прежде не был даже и посредственным живописцем. А теперь и подавно. Десять лет неупражнения в состоянии сделать и из великого виртуоза самого обыкновенного кабашного балалаешника. Следовательно, о живописи мне и думать нечего. А я думаю посвятить себя безраздельно гравюре акватинта. Для этого я полагаю ограничить свое материальное существование до крайней возможности и упорно заняться этим искусством. А в промежутке времени делать рисунки сепиею с знаменитых произведений живописи, рисунки для будущих эстампов. Для этого, я думаю, достаточно будет двух лет прилежного занятия. Потом уеду на дешевый хлеб в мою милую Малороссию и примуся за исполнение эстампов, и первым эстампом моим будет «Казарма» с картины Теньера[1]. С картины, про которую говорил незабвенный учитель мой, великий Карл Брюллов, что можно приехать из Америки, что[бы] взглянуть на это дивное произведение. Словам великого Брюллова в этом деле можно верить…

Кроме копий с мастерских произведений, я думаю со временем выпустить в свет в гравюре акватинта и собственное чадо — «Притчу о блудном сыне», приноровленную к современным нравам купеческого сословия.»[2]

Гравюрою художник почав займатися ще в студентські роки. «Перший відомий нам естамп Шевченка як автора-гравера – ілюстрація до книги Франца фон Кобеля «Гальванографія», що вийшла в російському перекладі А. Грекова 1843 року. Книжка була своєрідним підручником-поясненням нової для того часу техніки гальванографії…

Тарас Шевченко для ілюстрування цієї техніки створив власну композицію, інтерпретацію сцени трагедії Шекспіра «Король Лір» і сам же виконав за нею гравюру»[3]. 1844 року студент Тарас Шевченко видав альбом офортів «Мальовнича Україна»[4]. Він зберігається в публічній бібліотеці Академії Наук України (№ Ф 208).

Альбом з’явився як частина задуму Шевченка: представити світу в офортах Україну в усій її красі. В листі до чернігівського губернатора художник, прохаючи посприяти поширенню офортів, писав: «Історія Південної Росії усіх і всякого дивує своїми напівлегендарними лицарями і тим, що тут діялося: народ навдивовижу оригінальний, земля прекрасна, і усього цього досі ще не бачили очі освіченого люду, тоді  як Малоросія давно вже мала і композиторів своїх, і художників, і поетів. Що їх так причарувало, що вони забули своє рідне, не знаю… Ті, хто хоч раз бачили нашу Країну, кажуть, що хотіли б жити і вмерти на її прекрасних полях. А що казати нам, дітям її… треба любити й пишатись найкращою своєю матір’ю. І я, яко син її великого сімейства, служу, якщо не ради добра для нього явного, то, принаймні, для слави імені України»[5].

Повернувшись із заслання, Шевченко «… вибирає собі сюжет для першої ґраверської праці – «Святу Родину» Мурільйо, і це замість «Казарми» Теньєра або свого «Блудного сина», що про них думав на засланні. У ці перші дні все прикре й сумне ніби само втікає від нього. він хоче тепер іти до визначеної мети: популяризування мистецьких творів. Відвідує старих досвідчених митців-граверів – Йордана, Клодта, Служинського, Уткіна, просить у них вказівок та порад, копіює вибрані сюжети, замовляє для них мідяні дошки»[6].

«В Эрмитаже встретился и познакомился с знаменитым гравером Иорданом. Он слышал о моем намерении заняться акватинтой и предложил мне свои услуги в этом новом для меня деле. Обрадованный его милым, искренним предложением, я обошел два раза все залы с целию выбрать картину для первой пробы избранного мною искусства. После внимательного обозрения остановился я на эскизе Мурильо «Святое семейство». Наивное, милое сочинение. Я не видал картины этого содержания, которой бы так шло это название, как гениальному эскизу Мурильо. Итак, с Божиею и Иордановою помощию принимаюсь за опыты, а потом и за Мурильо» – записав Шевченко у своєму «Щоденнику» 3 травня 1858 року.

А наступного дня він вже був у Ф. Йордана«Какой обязательный, милый человек и художник и вдобавок живой человек, что между граверами большая редкость. Он мне [показывал] в продолжение часа все новейшие приемы гравюры акватинты, изъявил готовность помогать мне всем, что от него будет зависеть. Я расстался с ним вполовину будущим гравером»[7].

На цей час Шевченко вже мав майстерню в Академії мистецтв, яка була йому водночас оселею. Тут стояв і тискальний верстат для друку.

15 липня 1858 року, скінчивши офорт з образу Мурільйо, взявся до Рембрандтової «Притчі про виноградаря». Як на початок, це було рекордне досягнення, тим більше, що й учився, й удосконалювався сам. про труднощі освоєння нової для нього техніки Шевченко писав Сергію Аксакову в листі від 15 липня 1858 року: «Теперь думаю отложить всякое писание в сторону и заняться исключительно гравюрою, называемой аквафорта, образчик которой вам посылаю[8]. Не осудите, чем богат, тем и рад. Этим не новым способом гравирования у нас никто не занимается, и мне пришлося делать опыты без посторонней помощи. Это мучительно трудно. Но, слава Богу, первый шаг сделан. Теперь пойду смелее и быстрее и к будущей выставке надеюсь сделать что-нибудь посерьезнее и оконченнее… Сегодня принимаюсь за новую доску, которой хочу передать одно из произведений великого Рембрандта»[9].

Цим твором була невеличка картина за Євангельським сюжетом «Притча про робітників на винограднику», яку художник побачив в Ермітажі.

Шевченко, зійшовшись із власником надзвичайно багатої колекції ґравюр і їх знавцем Маріном, учився у великих майстрів, придивляючись до їх техніки, вивчаючи їх гравюри.

Над офортом «Притча про робітників на винограднику» гравер працював чотири місяці .

Друкування офортів дорого коштувало. Фінансували знавці-аматори. Про це дбали Шевченкові приятелі — Лазаревський, Щепкин та інші, щоб допомогти йому досягти поставленої мети – отримати звання академіка гравюри.

«Від літа 1858 до весни 1859 року Т.Шевченко виконав не менше десяти офортів. Хто знає техніку цієї тяжкої праці, той зуміє оцінити просто несамовиту працьовитість Шевченка, який одночасно брав жваву участь у громадському й літературному житті, завжди бував на людях і їх безнастанно приймав у себе, провадив листування, багато читав, завжди бував у театрах, на концертах тощо. А крім того всього, він не тільки займався ґравіруванням, а й багато малював»[10].

На початку 1859 року, перед останньою поїздкою в Україну, Шевченко приступив до роботи над новим офортом, обравши картину І. І. Соколова «Приятелі».

Саме цей офорт разом з «Притчею про робітників на винограднику» Шевченко подав у Раду Академії мистецтв на присвоєння звання академіка гравюри. «Получив звание художника в 1844 году, с того времени я постоянно занимаюсь гравированием на меди. Представляю на благоусмотрение Совета две гравюры моей работы: одну с картины Рембрандта, изображающую притчу о виноградаре и делателях, другую с картины Соколова «Приятели», покорнейше прошу Совет Императорской Академии художеств удостоить меня звания академика, если мои работы будут признаны удовлетворительными, или же дать мне программу для получения сего звания»[11]

Того ж дня на попередньому засіданні Рада постановила визнати гравера Тараса Шевченка призначеним в академіки і дати йому програму на отримання звання. Але все ж спеціального завдання йому не давали. Шевченко визначився сам.

У вересні 1860 року на академічній виставці експонувалось п’ять його творів: офорти «Вірсавія», «Дуб», «Ліс», «Мангишлацький сад» та, писаний олією, незвичайний «Автопортрет».

Газета «Сын отечества» у своєму відгуку на виставку назвала гравюри пана Шевченка «замечательными». 2 вересня на засіданні ради Академії в присутності 17 осіб, серед яких були Віце-президент князь Г.Гагарін, ректори К.Тон та Ф.Бруні, професори П.Клодт, О.Брюлов, Ф.Йордан, А.Горностаєв, Н.Піменов, Н.Уткін, було прийнято рішення визнати ряд художників академіками, і Тараса Шевченка – академіком  гравюри і представити це рішення на затвердження Загальних академічних зборів.

Диплом академіка був виписаний художнику 31 жовтня 1960 року:

«С.-Петербургская императорская Академия художеств за искусство познания в гравировальном искусстве признает и почитает художника Тараса Шевченка своим академиком, с правами и преимуществами, в установлениях академии предписанными.

Дан в С.-Петербурге за подписанием президента и с приложеним печати 1860 года октября 31 дня».

Нині цей документ зберігається у Національному музеї Тараса Шевченка. Але сам художник, удостоєний високого звання за декілька місяців до смерті, так і не тримав диплома в руках. Внизу на документі напис: «Подлинный диплом для доставления наследникам получил коллежский советник Михаил Лазаревский; № 3005»[12] .

ґрунтовні наукові описи творчого доробку Шевченка-гравера дали Василь Касіян[13], Микола Стратілат [14].

Довгий час найбільшою популярністю користувався образ Тараса Шевченка – народного і селянського генія. В новіших часах починає переважати ідеал Шевченка-інтелектуала і великосвітської людини.

Тарас Шевченко здобув освіту в одному з найпрестижніших вузів Російської імперії, Імператорській Академії мистецтв; становлення його як особистості відбувалося в колі високоосвічених петербурзьких інтелігентів, чимало з яких були аристократами; Шевченко постійно займався самоосвітою і, врешті-решт, здобув звання академіка

Імператорської Академії мистецтв, а відтак і сам був прилучений до найвищої державної еліти.

Працюючи над романом-есе «Тарас Шевченко: геній в самотності», Богдан Сушинський несподівано для себе відкрив, що ніхто не осмислив, на якому соціальному щаблі опинився Шевченко по тому, як був удостоєний звання академіка: «Тим часом у Російській імперії існував «Табель про ранги», що діяв до 1917 року, і в якому всі цивільні чиновники імперії та військові чини були поділені на чотирнадцять класів, серед яких найвищим був перший клас. Приналежність людини до того чи іншого класу зумовлювали його становище в суспільстві, платню та пенсію, коло посад, які можна було пропонувати володареві «класу» в межах його рангу; форму одягу, доступ до відповідних дворів, аж до імператорського, та салонів, і навіть формулу звертання.

Так от, Тарас Шевченко як академік Імператорської академії мистецтв належав до четвертого класу чиновників. До цього класу за графою «чини цивільні» належали дійсні статські радники, а також обер-прокурор імперії (тобто генеральний прокурор) та герольд-мейстер імперії.

У відповідності з діючим у Російській імперії Табелем чиновницьких рангів, до академіка Тараса Шевченка слід було звертатися «Ваше Превосходительство», якщо звертання було безпосереднім і в усній формі. Офіційно ж його ім’я слід було згадувати за такою формулою: «Його Превосходительство академік Тарас Шевченко».

Для того, щоб було зрозуміло, наскільки високим був цей чиновницький клас, скажу, що доктори наук, які, як правило, були професорами вищих навчальних закладів імперії, належали лише… до восьмого класу. І титулувати їх належало за значно нижчим рангом – «Ваше високоблагородіє»» [15].

Чи звертався хтось до Тараса Шевченка «Ваше Превосходительство», невідомо, а от академіком величали – точно. Про це свідчить хоча б знайдений Петром Журом лікарський документ про смерть академіка Тараса Шевченка.

Цей документ в українському перекладі звучить так:

Посвідчення.

Видано це про те, що академік Тарас Шевченко, сорока дев’яти років від уродження, вже здавна мав органічну недугу печінки і серця; в останнім часі розвинулась водяна недуга, від якої він і помер цього 26 лютого.

С. Петербург, 26 лютого, 1861 р.

 Посвідчення підписав доктор Едвард Барі,

ординатор при лікарні св. Марії Магдалини.

Вірність копії цієї свідченням доктора Едварда Барі засвідчую з приложенням печаті Поліції Імператорської Академії Мистецтв.

28 лютого 1861 року.

Поліцмайстер Академії капітан І ранґи Набатов»[16].

Нижче на посвідченні є виправлення, що Т.Шевченко мав 47, а не 49 років життя.

[1] …«Казарма» с картины Теньера. — Йдеться про картину «Вартівня» Тенірса Давида Молодшого (1610 — 1690) — фламандського живописця-жанриста.

[2] Т.Шевченко. Щоденник. 26 червня 1857 року.

[3] М.Стратілат. монографія «Тарас Шевченко – академік гравюри».– Хмельницький,  2010. – с.7

[4] «Живописная Украина Тараса Шевченка. Санкт-Петербург. 1844»

[5] Шевченко Т. Повне зібрання творів: У б т.- Т. 6.- С. 31-32

[6] Зайцев, Павло. Життя Тараса Шевченка. — 2-е вид. — К.: Обереги, 2004. —с. 370.

[7] Т.Шевченко. Щоденник. 4 травня 1858 року

[8] образчик которой вам посылаю  – естамп «Дві дівчини»

[9] Т.Шевченко. Щоденник. 15 липня 1858 року

[10] Зайцев, Павло. Життя Тараса Шевченка. — 2-е вид. — К.: Обереги, 2004. —с. 377.

[11] Т.Г. Шевченко. Документи та матеріали до біографії. – К., 1988, с.311

[12] Т.Г. Шевченко. Документи та матеріали до біографії. – К., 1988, с.364

[13] В.Касіян. «Офорти Тараса Шевченка». – К. 1964

[14] С. Стратілат. Монографія  «Тарас  Шевченко  -  академік гравюри». – Хмельницький. 2010.

[15] Б. Сушинський. Його Превосходительство академік Шевченко // Одеські вісті – 2006/03/11/

[16] „Радянська Україна” з 24 лютого 1960 року

Фотоматеріали
Т. Шевченка  "Вірсавія" (фрагмент)

Т. Шевченка “Вірсавія” (фрагмент)
Т. Шевченко. Дві дівчини

Т. Шевченко. Дві дівчини
Т.Шевченко. Дуб

Т.Шевченко. Дуб
Т. Шевченко. Караульня

Т. Шевченко. Караульня
Т.Шевченко. Король Лір (фрагмент)

Т.Шевченко. Король Лір (фрагмент)
Т.Шевченко. Ліс.

Т.Шевченко. Ліс.
Т.Шевченко. Приятелі.

Т.Шевченко. Приятелі.
Т.Шевченко. Сад.

Т.Шевченко. Сад.
Джерело: smoloskyp.org