Попри лихоліття українська жінка й до сьогодні зберегла гідність і творчу снагу свого роду. Нині ми переживаємо новий виток піднесення жіночого руху.

Про українську жінку сказано й написано чимало. Вона надихала поетів, художників і композиторів, була музою, коханою, матір’ю і великою трудівницею, завжди оберігаючи свій український рід. Цей колективний її портрет – відомий, але він складається з безлічі індивідуальних портретів, не всіма знаних. 

Особливості українського етносу зумовили своєрідне становище жінки у суспільстві, яке свого часу викликало подив у чужоземців: побутова самостійність українки, раціональність та гуманність стосунків у родині.
З 13 по 15 вересня Союз українок Севастополя святкував 15-річчя свого заснування. На святкові заходи прибула заступниця Союзу українок України пані Ростислава Федак з колегами-союзянками: Наталею Яремою – вчителем зі Львова та майстринею народної творчості Львівського центру дитячої та юнацької творчості Іриною Білик.
Перед тим як відвідати Севастополь, гості зупинялися 12 вересня у Сімферополі, аби відвідати Сімферопольську українську гімназію. Враження про гімназію, зі слів пані Федак – пречудове.
13 вересня гості відвідали Севастопольську школу-гімназію №8, де мали зустріч з вчительським колективом, “круглий стіл” за темою: “Історія українського жіночого руху” та провели майстер-клас для учнів з плетення виробів із бісеру.
Наступного дня у Севастопольському гуманітарному університеті за їхньої участі пройшла науково-практична конференція за темою: ” Українська педагогічна думка в іменах”.
Нарешті 15 вересня союзянки Севастополя зібралися в Українському культурно-інформаційному центрі, аби відсвяткувати своє 15-річчя разом із запрошеними гостями з різних установ міста. Їх вітали представники місцевої влади, громадських організацій, духовенство, військові. Виставка архівних матеріалів про український жіночий рух, видань, присвячених його історії, конкурсних робіт Міжнародного конкурсу “Мій рідний край”, рушників та виробів із бісеру зібрала чимало гостей. Самодіяльні колективи Центру вітали зібрання святковим концертом, а переможці конкурсу “Мій рідний край” отримали нагороди.
Вже не вперше призерами конкурсів українських творів стають студенти Севастопольського медичного коледжу ім. Ж. Дерюгіної. У цьому навчальному закладі українська мова викладається належним чином. Так сталося і цього разу: перше і третє місця посіли студенти медичного коледжу Яків Кудашов (вчителька української мови Оксана Свинар) та Юлія Синявська (педагог Тамара Жога). Друге місце виборола студентка Севастопольського технічного університету Ганна Хабібуліна.
До речі, Юлія Синявська у своєму творі “Видзвонює душа, обпалена життям” торкається надзвичайно тонкої тематики, висвітлюючи духовні якості сучасника на прикладі головного редактора “Кримської світлиці” Віктора Качули. Відзначаючи її роботу, пані Федак відзначила доволі зрілий аналіз та сміливість задуму.

заступниця Союзу українок України пані Ростислава Федак

Після закінчення заходу пані Ростислава Федак розповіла про себе, як і чому прийшла до жіночого руху та про сучасний стан регіональних Союзів українок:

- Я народилася в Карпатах, на Івано-Франківщині, де свого часу творила наша апостол українського жіночого руху Наталія Кобринська. Може, то був обов’язок перед її світлою пам’яттю – чимало жінок нашої Болехівської школи обрали цю стезю. Серед них і Леся Дармохвал – голова Союзу українок у Болехові. Я мешкала у Львові і таким чином приєдналася до Львівського Союзу українок, потім до Самбірського осередку, де головувала 7 років. А вже пізніше – до Всеукраїнської організації Союзу українок, яка відродилася у грудні 1991 року на установчих зборах. Організація діяла від 21 лютого 1917 року, але у 1939 році була заборонена радянською владою. У період горбачовської “відлиги” почали відроджуватися організації, які підтримували дух нації, розуміли, що значить жінка України.

- А що, на Вашу думку, значить українська жінка?
- Жінка України у безкінечному вінку імен, починаючи від княгині Ольги і до наших громадських діячок сьогодення, таких, як Атена Пашко, що стала творцем відродженого Союзу українок України, Ліля Григорович, депутат Верховної Ради 5-го скликання, яка очолює Союз українок сьогодні. І багато ще наших славетних українок: володарка ордена Княгині Ольги – Люба Ганійчук (Волинь), Богдана Процак (Севастополь). У кожному обласному центрі є Союз українок, а у Криму навіть декілька: у Ялті, Євпаторії, Феодосії та Севастополі.

- Це чисельна організація?
- Якщо порівнювати з довоєнним періодом, то – малочисельна. Адже тоді Союз українок України нараховував більш як 110 тисяч осіб. Зараз нас лише 15 тисяч.

- На Вашу думку, чому чисельність союзянок так суттєво зменшилася?
- Може – зайнятість чи необлаштованість у суспільному житті, відповідальність за родину в наш непростий час. Може, ми самі, жінки, винні, так виховали своїх чоловіків, що дозволили їм бути всюди, а самі відсторонилися від суспільного життя. Бо у XVIII столітті Наталія Кобринська вивела українську жінку з хати, зробивши її громадянкою, а ми знову зараз намагаємося зачинитися у межах родини. Може, ми були занадто “емансиповані по-радянськи”: копали на дорозі поруч з чоловіками, навіть більше від них, така тоді була емансипація.

- Жінки Союзу українок порушують гендерні питання?
- Так, навіть у конкурсі “Мій рідний край” присутня тематика гендерної рівності. Ми тепер називаємо її так. А Наталія Кобринська й інші наші попередниці, хоч і не вживали цього терміна, та все ж дбали про рівність жінки й чоловіка. Хоч, варто відзначити, українка ніколи не була на задвірках. Якщо в інших народів
жінка була повністю відсторонена від суспільного життя, то в Україні, коли князь відбував на війну, дружина залишалася повною володаркою замість нього. До того ж українка була освіченою. Дух наших прародительок має бути повернений у кожну родину, у кожну душу.
Жінки сьогодні вже присутні на ниві державотворення: у міських, сільських радах, у Верховній Раді України. Їх небагато, бо долати чоловічі заслони буває непросто. Але потроху чоловіки вже починають поступатися місцем. Значно більше жінок в установах культури та школах. Школи практично тримаються на жінках. Чимало жінок сьогодні у медицині.

- Яку просвітницьку роботу здійснює Союз українок сьогодні? 
- Ми проводимо дуже багато науково-практичних конференцій, разом із науковцями ми порушуємо різноманітні питання: здоров’я нації, виховання дітей, освіти, гендерної рівності, екології – багатьох питань актуальних для держави.

- У яких регіонах сьогодні найпотужніші Союзи українок?
- На сьогодні найпотужнішою організацією я вважаю волинську. Це зразок співпраці з державними установами, пошана громадської роботи жінок міською радою, держадміністрацією тощо. Навіть коли у міській раді між фракціями починається протистояння, лідер тамтешнього Союзу українок збирає нараду злагоди і всі питання таким чином погоджуються.

- Які у Вас враження від Криму?
- Чудові. Я переконана, що Крим ось-ось заговорить українською, бо це – Україна. Про це пишуть у своїх творах діти. А я схильна вірити дитячій чистій душі. Та й Володимир Великий у Херсонесі нагадує, чий є Крим.

А ще пані Федак мріє про пам’ятник гетьману Сагайдачному у Севастополі. Катерині II тут не місце, – каже вона. Бо увічнювати треба постаті моральні. На її думку, в Україні чимало таких славетних постатей і серед жіноцтва. Треба лише бути українцями, дбати про свою історію, свій родовід, на сторожі якого в усі часи височіла світла постать української жінки.
Лідія СТЕПКО.

Фото Миколи ВЛАДЗІМІРСЬКОГО

Газета “Кримська світлиця” №38 за 2007 рік.

Джерело: ukrlife.org