Першу у Східній Україні демократичну жіночу громадську організацію Союз українок створено саме в Чернігові, 1990-го, в останній рік існування Радянського Союзу. Це була не традиційна вказівка “згори“, а воля активного жіноцтва.

Союз українок Чернігова - Святкуємо 20-річчя на Покрову

Ініціатором ідеї стала національно свідома артистка філармонії Раїса Решетнюк.

Після поїздки до Канади і знайомства з представниками української діаспори, зокрема, Ольгою Лукомською – союзянкою з 1939 року, від якої вперше почула про Софію Русову, Раїса Іванівна зрозуміла: будити у “сонних“ чернігівців національну свідомість треба через жінок.

Її підтримав чоловік, відомий не лише в Чернігові кандидат фізико-математичних наук, завкафедрою тодішнього політехнічного інституту Юрій Костарчук. На жаль, він уже відійшов у вічність.

Чернігівський відділ союзянок відразу поринув у національне громадське життя, яке на той час почало оживати в передчутті незалежності. Спільно з “Чернігівським товариством української мови“ почили відроджувати славу Батурина, відкрили пам’ятний знак гетьману Івану Мазепі, влаштовували козацькі свята, повертали народні традиції, відроджували християнські свята, по крихтах збирали матеріали, спогади, свідчення про давні обрядодійства та звичаї.

Уперше за роки забуття у Чернігів повернулися свята Івана Купала, Покрови, Миколи-чудотворця, Меланки й Василя, Калити й Колодія, різдвяний вертеп і великодні забави, Трійця з обрядом “водіння Куста на Поліссі“. “День матері“, що відзначається нині як державне свято, започаткували також наші активістки. Вони були першими й у питанні оздоровлення за власні кошти дітей, постраждалих від чорнобильського лиха (саме вони добилися, щоб певній категорії чернігівських дітлахів надали статус потерпілих від ЧАЕС), підтримували багатодітні родини, надавали і досі надають (при підтримці діаспори) стипендії обдарованим учням і студентам із нужденних родин. У числі засновниць та активісток нашого відділу Союзу українок були Валентина Лук’яненко, Галина Герасименко, Антоніна Коцюбинська, Таїсія Немирівська, Антоніна Атомашко.

Берегині Чернігівщини

Із 1998-го союзянки разом з іншими жіночими організаціями проводять конкурс “Берегиня року“, вшановуючи внесок чернігівського жіноцтва у національний розвиток. Лауреатками в галузі письменництва і журналістики стали: Ганна Арсенич-Баран, Людмила Студьонова, Надія Галковська, Олена Охріменко (Головатенко), Ольга Капустян. Серед артисток і співачок: сестри Інна і Тетяна Чабан, Світлана Железняк, Тетяна Олійник, Ольга Турок, Надія Чирченко, Ніна Коцур, балетмейстер Людмила Джим. У планах – відзначення молодої співачки Юлії Мороз (учасниці конкурсу “Україна має талант“) за пропаганду української пісні. Переможцями названого конкурсу серед педагогів і вихователів стали: заслужений учитель України Ольга Гребницька, Зоя Шило, Галина Хрущ, доктор педагогічних наук Світлана Жила, Антоніна Коцюбинська, Тетяна Дзюб. Цьогорічна відзнака, схоже, чекає на викладачку Чернігівського державного інституту економіки і управління Людмилу Зіневич.

Не лишилися непоміченими громадські активістки: Галина Омельяненко, Дарина Танчак, Паша Сидоренко, Валентина Фрол, Зоя Мироненко, Любов Мирченко, Валентина Могильницька, Раїса Решетнюк. Відзначені й майстрині-вишивальниці, які відроджують давні традиції Чернігівщини: Наталя Черняк, Ганна Григоренко, Агнеса Ляшенко, Зінаїда Лук’яненко, Неля Ширимира. А також працівниці музею М. Коцюбинського – заслужений працівник культури Марія Москаленко та Наталя Коцюбинська.

Помітними на початку 90-х були наукові конференції союзянок: “Українка XX століття“ та “Видатні жінки Чернігівщини“. Тоді наша громадськість уперше почула імена українців, заборонені радянською владою, та дізналася про діяльність цих людей, їхні прагнення незалежності. Тоді стали доступними фахівцям і широкого загалу біографії, творча й наукова спадщина Олени Теліги, Софії Русової, Григорія Ващенка. На ці та інші заходи, що проводили жінки-патріотки Чернігова, приїздили голова Світової федерації українських жіночих організацій (СФУЖО) Оксана Соколик із чоловіком Ярославом і своєю заступницею Наталею Даниленко. Вперше після десятиліть заборон побували на батьківщині предків нащадки Софії Русової: внучка Ніна Ліндфорс із Філадельфії (США) з двома дочками і своєю внучкою Софійкою та онук Олександр Ліндфорс із Праги (Чехія), рідня Русової з Москви й Санкт-Петербурга. Союзянки приймали гостей у своїх домівках. Після того в селі Олешня Ріпкинського району було встановлено пам’ятний знак національному педагогу. Нарешті науково-педагогічна спадщина нашої землячки, відомої у світі, була визнана на Батьківщині. На міжнародній конференції в Празі, присвяченій 60-річчю з дня смерті великого педагога, з доповіддю виступала Раїса Решетнюк. Про авторитет і популярність цієї жінка свідчить і те, що вона була обрана депутатом Чернігівської міської ради.

Історична довідка

Союз українок – найбільша жіноча організація на українських землях, перейменована 1917 року з Жіночої громади з осідком у Львові. Мета – активізація жінок, піднесення їхнього освітнього й економічного рівнів. Союз українок мав триступеневу будову: центр у Львові, філії по містах, гуртки по селах; близько 45 тисяч учасниць.

Для реалізації завдань було організовано ряд курсів: У їх програму входило ознайомлення з ідеєю кооперації, веденням дитячих садків, вивченням хатнього і городнього господарств, основ гігієни. Для плекання й підтримки народного мистецтва в 1923 році створено спеціальний кооператив. Крім інструкцій, календарів, рефератів, брошур із 1935 року видавався журнал “Жінка“ і з 1937-го для селянок “Українка“. Був і журнал “Жіноча доля“ та інші видання.

На конгресі 1934 року виникла думка створити Світовий союз українок, який став би центром усіх українських жіночих організацій. Задум здійснено на з’їзді у Львові 1937-го, але через воєнні події розгорнути роботу не вдалося. Взаємини Союзу українок з іншими жіночими організаціями були хорошими. Однак світогляд керівництва, заснований на патріотизмі, демократичних позиціях і правах жінки, не знайшов розуміння деяких кіл.

Але з міжнародними жіночими організаціями зв’язки було встановлено. 1923-го названа організація стала членом Міжнародного жіночого союзу і брала участь у його конгресах у Римі (1923), Парижі (1926), Берліні (1929), Марселі (1933); Союз українок мав свою секцію в Лізі миру і свободи. Взаємини з міжнародними організаціями допомагали у заходах проти терору окупантів на українських землях. У тому числі, справу штучно організованого голоду на центральних і східних землях України. Діяльність організації була заборонена радянською владою у 1939 році. Але Союз українок своєю працею виховав новий тип української громадянки, зміцнив і поглибив українську свідомість.

Громадська активність буває різною…

93 роки “Союзу українок“, 20 років Чернігівському відділу цієї жіночої громадської організації – привід поговорити про історичну роль українського жіноцтва у становленні держави й про те, яка ця роль сьогодні, а також про участь жінок України в суспільному і політичному житті. Чим би була наша новітня історія доби революцій, воєн, визвольних рухів, підпілля, політичної еміграції та ствердження державності без жінок? Не тільки чиїхось муз, берегинь чи сестер-жалібниць, а й активних учасниць політичних процесів, самостійних “бойових одиниць“ на фронтах боротьби за вільну України?

Український націоналізм мав не тільки патріархів, а й матріарха. Ним була Олена Пчілка, сестра Михайла Драгоманова і мати Лесі Українки, а ще організаторка і натхненниця великого числа практичних акцій та теоретичних розвідок, без яких важко уявити спалах української громадської активності на початку ХХ століття і підготовку Української революції 1917-1921 років. Серед учасниць цієї революції також знаходимо чимало жінок. Вони були членами Центральної Ради і парламенту Західноукраїнської народної республіки, старшинами українських армій, отаманами повстанських загонів.

Після поразки революції бачимо жінок серед учасників підпільної Української військової організації, профспілкових активістів, депутатів польського сейму від українських партій. Вони гідно йдуть крізь політичну негоду, обстоюючи і в самій Україні, і в еміграції права нації і права людини у їх нерозривному зв’язку. Не в останню чергу завдяки депутатці Сейму Мілені Рудницькій вдалося поставити на обговорення в Лізі націй, попередниці ООН, питання про Голодомор в Україні.

У протилежному, більшовицькому таборі жінки відзначалися іншою, своєрідною емансипацією, яка виливалася в нелюдський садизм. Приміром, в Одесі добре знали Віру Гребенюкову з місцевої ЧК, яка виривала волосся своїм жертвам, відрубала їм кінцівки, відрізала вуха. За два з половиною місяці вона власноруч розстріляла понад 700 людей. Однією з організаторів різанини на півдні й у Криму в 1920-1921 роках була Розалія Землячка, за чоловіком – Самойлова.

Жертвами організованого й очоленого нею терору стали кілька десятків тисяч людей, передусім інтелігенції. Розстрілювали “ворогів народу“ цілими сім’ями, разом із немовлятами, як через 20 років нацисти. У Ялті та Севастополі розстрілювали не тільки поранених офіцерів, а і лікарів, сестер-жалібниць, учителів, священиків. Але й досі в Києві є вулиця Розалії Землячки, але немає вулиці Мілени Рудницької. Отож різною буває жіноча політична активність. Очевидно, все залежить від цілей. Одна справа – свобода рідної землі та ствердження справедливого ладу, інша – спроба принести на багнетах утопічне щастя тим, хто про це не просив.

Без Софії – було б не так…

Діяльність, успішні проекти “Союзу українок” були б неможливими без натхненної праці однієї з його засновниць, освітянки і публіцистки, унікальної жінки, нашої землячки Софії Русової, яка зробила унікальні речі у житті.

Наприклад, упорядкування першого позацензурного “Букваря” у Празі 1876 року, коли їй виповнилось лише 20 років. Її “Букварик” 1907 року, який вона видала у Санкт-Петербурзі, досі привабливий посібничок для дітей. Це жінка організовувала бібліотеки, організовувала жіноцтво, була в уряді Української народної республіки, де очолювала відділ позашкільної освіти. Від березня до вересня 1917 року вона утворила в Україні 66 шкіл і 21 українську гімназію. Вона була шведсько-французького походження, а долучилася до української справи настільки, що стала для нас великим прикладом.

Софія Русова – не лише просвітителька, а й велика громадська діячка. Її колегами були: Костянтина Малицька, Мілена Рудницька, Олена Степанів, Олена Федак-Шапарович. Зінаїда Мирна з 1910 року до самої смерті Софії Русової ішла пліч-о-пліч із нею. Це були жінки дуже освічені на свій час: знали по кілька мов,  робили літературознавчі розвідки. Софія Русова як видавець і редактор працювала у першому українському педагогічному журналі “Світло”. Брала участь у міжнародних нарадах, семінарах, жіночих з’їздах у Гаазі, Копенгагені, Римі.

Наостанок

Існує устояна думка: сьогодні Україні потрібно більше жінок у науці, управлінні підприємствами, політиці. Чому? Тому що нашому суспільству потрібне не тільки аналітичне думання, потрібен інтуїтивний стрибок. У жінок є краще розвинена інтуїція, і вони більше їй довіряють.

Чоловіки краще розуміють технологічну логіку, тобто, що є технічно можливе, економічну логіку, що є економічно прибутковим, привабливим. Але підприємства також живуть у психологічному і соціологічному вимірах. Тобто, підприємства – то люди, які працюють з іншими людьми. Оскільки жінки в основному є матерями, вони краще розуміють усі аспекти щоденного життя.

Жінки можуть бути агресивними, але вони не агресивні в тому сенсі як мужчини. Приміром, думка піти на війну для них не така страшна, вони звикли, що то є виявлення мужності. Жінки ж набагато мирніші. Можливо, у їхніх генах закладено: на війну йдуть сини чи брати, і то погано. Не можна вважати, що жінки кращі від чоловіків, вони – друга половина населення, яка інакше думає і діє.

P.S. 20-річчя Союзу Українок урочисто відзначатиметься в Чернігові 14 жовтня о 12.00, на свято Покрови Пресвятої Богородиці, біля монументу борцям за волю України (поряд із Катерининською церквою) та 15 жовтня о 19.00 у залі обласного філармонійного центру. Вхід вільний, запрошуються всі охочі долучитися до свята.