Пані Божена Коваленко довгий час очолювала Союз Українок імені Лесі Українки (Нобл Парк, Мельбурн). Вона є авторкою кількох книжок – пише повісті, оповідання, вірші і пісні. В Австралію потрапила після Другої світової війни.

- Я називаюсь Божена Радзієвська, по чоловікові – Коваленко. Народилась у 1923 році в Києві, на Жилянській вулиці. Мене назвали Бажана, але вже потім у Польщі мені виправили документ на ім’я Божена.

Мені було 10 років, а я вже знала, що то є голод. Всі знали. Брешуть, коли кажуть, що у місті не було голоду. Не тільки Київ, але й Харків, та й вся Україна голодувала. Хліб у Києві продавався на картки, їх отримували працюючі та їхні утриманці.

В нашій родині не було працюючого. Мама ніколи не працювала на державу. Так сталося, що у 1932 році тато розпочав студії з підвищення кваліфікації у Київському університеті. Тож не працював на підприємстві. Хліб давали лише на картки. Отже, ми не мали карток на хліб.

Божена Коваленко

Мама нас навчила вишивати, і сама день і ніч вишивала. Рятували нас гречані крупи та лушпиння з бараболі, які матуся наша вимінювала на Галицькому (пізніше – Єврейському) базарі за вишивані й мережані скатерки, серветки, доріжки, над якими гнула спину день і ніч.

Вона дуже добре вишивала – вишукані такі були візерунки. І це все вимінювала на дрібну картопельку і гречку. З крупи і картоплиння варила крупник для нас, дітей, ділилась харчами з тітками.

Наші тітки приходили з села до нас, коли одній чи другій удавалося добитися до Києва. Тож проривались через застави міліції, бо селян у Київ не пускали.

Тітоньки розповідали жахливі вістки.

“Спецгрупи” знущалися над селянством, відбирали у господарів зерно. Комунари забирали все. Навіть те, що було призначене для посіву. Хто чинив спротив чи приховував, аби спасти дітей від смерті, того били й арештували, і не раз по них пропадав слід.

Родичі з села прибились до нас. То вони розповідали, що село вимирало, абсолютно вимирало. Дітвора бігла на поля збирали колоски, то й їх арештовували і забирали.

На все життя запам’ятала жахливі картини з 1930-х років: попухлих від голоду дітей і дорослих. Вони лежали на київських вулицях. Тих вулицях, що ближче до вокзалу. Кияни може й хотіли б дати їм щось поживне, але в нікого нічого не було. Селян до міста не пускали, але вони знаходили дорогу, час від часу якийсь прибивався.

Всі матеріали за темою “Голодомор”

Я бігла до школи № 50 кожного ранку, а попід мурами лежали мертві люди або вмираючі. Люди лежали попід мурами кам’яниць на Безаківській вулиці, якою я бігла до школи. Її, як на глум, переіменувано на вулицю Комінтерна [нині - Симона Петлюри]. Всі діти, та й вчителі, бачили це. Але у школі ніхто нічого не обговорював, бо боялись. Тільки хтось намагався щось сказати, зразу: “Тс-с! Мовчи! Не можна!”

Їздили київськими вулицями якісь люди кіньми з возами, брали тих мертвих, один на другого кидали і вивозили з міста. Не розбирали навіть – вмерла людина чи ще дихає. Кидали на воза – та й все. Вранці йдеш до школи, а на  вулиці лежать мертві селяни, накриті газетами.

Ми теж страшенно голодували, але в селі було гірше.

Якось сусідка принесла вістку, що десь із заходу прийшов вагон з рисом для голодуючих. Але влада розпустила брехню, що рис отруєний і його висипають у Дніпро. Люди кинулися на набережну до залізничного мосту, хапали той вже намоклий рис, бо голодні були. Мама теж побігла за рисом, виловила його, принесла додому. Ми мили той рис, мили, потім варили, але все одно він пахнув болотом і пісок скрипів на зубах, коли його їли.

 Літературний псевдонім письменниці – Олена Рябченко

У середині 1933 р. у нашого тата від голоду почали пухнути ноги. Він сам був підпухлий, з ногами як стовпи . Несподівано отримали посилку з одягом і харчами від тітки Анни, татової найстаршої сестри, яка ще перед революцією 1905 р. виїхала з чоловіком до Буенос-Айреса.

Від тіточки Анни ми отримали також доляри. Потім тато в купував харчі в “торгсині” – то крамниця була така, що влада відкрила, щоб стягнути золото з населення. То була для нас поміч, але дуже коротка. Але й це врятувало нас від голодної смерті.

А через рік, уже у 1934 році, ми переїхали до нової квартири в центрі міста на вулиці Пирогова № З на четвертий поверх. І знову інша школа – № 49 на вулиці Леніна (тепер – Богдана Хмельницького).

Мешкали ми навпроти Ботанічного саду. Життя стало легшим, ближче було до крамниць. Особливо вигідно, коли треба було вставати о З-4-й годині ранку, щоб зайняти місце у черзі за хлібом, молоком чи чимсь іншим, що привезуть до крамниці, і, як казали кияни, “будуть давати”. А наш тато кепкував, говорячи: “У нас все дають, доганяють і ще дають…”.

Не знаю, хто каже, що любив Леніна-Сталіна. Таких, здається, на той час у Києві не було. Всі знали про Голодомор і про їх злочини.

Я вже тоді знала кілька віршів, які висміювали тодішню владу:

Ні корови, ні свині,

Тільки Сталін на стіні.

І показує рукою

До колгоспу за мукою.

І ось ще, лише дуже сумне.

Колосочки я збирала

На колгоспнім полі.

А за це мені дали

Десять рік неволі.

Ми, дівчата, тоді пошепки співали одна одній:

Україно моя, хліборобна.

Москві хліб віддала, а сама голодна.

Алла Бойко
доктор філологічних наук, професор Інституту журналістики Київського національного університету ім. Тараса Шевченка