Чим нинішній режим в Україні відрізняється від більшовицького? Комуністи чинили злочини, керуючись ідеологією. Режим Януковича робить те саме, керуючись кримінальною логікою.Владу в країні узурповано в майже неприхований спосіб. Усі шляхи правового й демократичного вирішення суспільно-політичного конфлікту заблоковано. Режим поводиться як терорист, що схопив заручника і приставив йому ніж до горла.

Головна мета – не віддати владу. 2004 року Янукович сказав сакраментальну фразу: “Нас из власти не выдавишь”. Під цю мету, починаючи з 2010 року, вибудовувалась ціла конструкція авторитарної влади – позірно демократична для Заходу й фактично диктаторська для власного народу.

Політтехнологи допомогли Януковичу виглядати як “голуб миру” й навчили вчасно посилати до Заходу правильні месиджі. Як бачимо, це давало дивовижно успішний ефект. Натомість українська опозиція з її імперативом парламентаризму і демократії була іграшкою в руках бандитів, які, черговий раз її обманувши, гордо коментували: “Мы развели их как котят”.

Якщо ця тактика імітації та обману приносила такий однозначний успіх, хто буде від неї відмовлятися? Навіть у ці дні гострого протистояння з народом почерк владного режиму в Україні один і той самий.

“Запрошую представників усіх політичних сил, святих отців, представників громадськості до загальнонаціонального діалогу. Я особисто готовий до участі в такому круглому столі” – це заява Януковича з розрахунку на сприйняття Заходу. Спрацювало, адже Захід вірить словам.

Ось чому премʼєр-міністр України Азаров гордо звітував цими днями телеканалу “Росія 24″, що останні події в Україні не можуть стати приводом для введення США санкцій щодо українських чиновників: “Я серйозно взагалі не розглядаю це питання, оскільки наші відносини, у тому числі і з Сполученими Штатами, є стратегічними та довгостроковими, і цей епізод, повʼязаний з такою ситуацією в Києві, на мій погляд, не є навіть підставою для розмов про це”.

Насправді ж усі “круглі столи”, що відбувалися упродовж цих двох місяців, – це гротескні імітації, які лише переконували народ, що ця влада розуміє лише мову сили. І тому частина людей змушена була вдатися до силового опору, ніби ілюструючи своїми діями преамбулу до Загальної Декларації прав людини.

Сьогодні, коли на київських барикадах уже гинуть люди, ми звертаємося до наших партнерів на Заході: чи памʼятаєте ви цю преамбулу? Чи згодні ви, що “необхідно, щоб права людини охоронялися силою закону з метою забезпечення того, щоб людина не була змушена вдаватися як до останнього засобу до повстання проти тиранії і гноблення”?

Невже й тепер ми чутимемо слова про “демократично обраного президента” – так наче Європа не знала прецеденту “демократично обраного” рейхсфюрера Німеччини?

Досі я говорив лише про український режим, хоч аналізувати його дії без урахування впливу Кремля – це однаково що аналізувати траекторію Місяця без урахування гравітації Землі.

Нинішня Україна буквально наводнена агентами ФСБ Росії, які ретельно виконують цілком конкретний план Путіна:

- дестабілізувати ситуацію в Україні настільки, щоб в умовах неорганізованих “сліпих” бунтів можна було взагалі покінчити з демократією і з “помаранчевою” загрозою для Росії;

- в разі ускладнення цього плану – “простягнути руку допомоги братньому українському народові”, ввівши свої війська, або ж принаймні розчленувати країну;

- дискредитувати режим Януковича в очах Заходу настільки, щоб той прийняв контроль Росії над Україною як рятівний вихід;

- у слушний момент змістити Януковича й замінити його “кризовим менеджером” Віктором Медведчуком, який незмінно виявляє Кремлю свою лояльність.

Зазирнувши в очі Путіну, можна насправді побачити там лише одне: морок. Його логіка – це відчуття “постверсальського” приниження й потреба реваншу задля відродження “величі і слави Росії” та нового переділу світу.

Роль “геополітичного казусу”, яким 1939 року була нібито “фашистська” Польща, сьогодні відіграє буцімто “націоналістична” Україна – в очах Путіна “навіть не держава, а територія”. Вона має зникнути як незалежне утворення або принаймні бути розчленована.

Паралелі з нацистськими феноменами очевидні – їх не в стані побачити лише сліпа “політкоректність”. Проте для світу це вкрай небезпечно: західні політики фатально відстають в осягненні природи української кризи. Через кілька днів може бути пізно.

Йдеться уже не про потребу “плана Маршалла для України” – з цим Європа давно спізнилася. Йдеться про широку світову коаліцію задля того, щоб спинити переможну ходу новітніх реваншистів, які насолоджуються своїм вмінням “развести как котят” усю світову дипломатію.

Згадаймо урок Другої світової: ті, що зрікаються захисту цінностей задля власної безпеки, неминуче розплатяться цією безпекою, щоб відновити засадничі цінності людської цивілізації.

Автор: Віце-ректор Українського католицького університету, голова Українського центру міжнародного ПЕН-клубу, багатолітній в’язень совєтських таборів Мирослав Маринович.

Джерело: блог на УП Тараса Возняка — головного редактора Незалежного культурологічного журналу «Ї».