Прийшла зима. Випав перший сніг, наступили морози і покрилися кригою ріки. В селі всі господарські роботи закінчено. Господарі ховають реманент, лагодять сани, їздять до млина та готуються до Різдвяних свят…

Publication1Господині прядуть. Дівчата вишивають і щоранку вмиваються «першим снігом» та витираються червоною крайкою — «щоб були рожеві лиця». Парубки допомагають батькам, а у вільний час заважають дівчатам вишивати.

Наближається період угадування на майбутній рік, а разом із цим надходить і час старих традиційних розваг сільської молоді — розваг, що сповнені чаром первісної поезії нашого народу.

Староукраїнські звичаї, що колись були пов’язані з початком нового року наших далеких предків, пізніше перейшли до християнських свят. Одна частина з них перейшла до сучасного Нового Року, а друга — до свята введення в храм Пресвятої Богородиці (4-го грудня за новим стилем). Це свято в народній термінології звичайно називається Введіння.

Початок нового господарського року у введінських повір’ях виступає досить виразно. Хто в цей день вранці прийде першим до хати, той буде першим «полазником» на новий господарський рік. За народнім віруванням перший полазник приносить до хати щастя або невдачу.

Якщо першим до хати ввійде молодий гарний чоловік, а до того ще і з грішми — добра ознака: ввесь рік у хаті будуть усі здорові і будуть «вестися» гроші. Якщо ж увійде до хати старий кволий чоловік, а до того ще й бідний — погана ознака: і хворі в хаті будуть, і злидні заведуться… А найгірше, як увійде до хати стара жінка — «то вже добра не жди…» Тому старші та бідніші люди колись стримувалися заходити до чужої хати в день Введіння — так само, як і на Різдво та Великдень. Недобрий знак, якщо в цей день хтось із сторонніх приходить щонебудь позичати.

У східніх районах України ще донедавна зберігався дивний звичай серед «дівчат-чарівниць» святити воду в ніч проти Введіння.

Ось як розповідає про цей звичай очевидець С. Г-ка:

«Був колись я на Курщині, там ще багато наших людей — цілі села українські. Там у мене товариш був… «Ти знаєш, — каже він, — що в цю ніч наші дівки-чарівниці будуть воду святити». «Та чого ж, — питаюся, — вночі, що їм — дня мало?» — «То ж, — каже, — чари, а чарувати тільки вночі можна, бо, коли сонце на небі, чарівниці силу втрачають. Як хочеш, то ходім зо мною, побачиш». Погодився я, і ми пішли… Отоді я бачив, як там дівчата зійшлися на таке місце, де три води докупи зійшлися — три струмки зливалися в одне русло. Набрали дівчата у глечик води, запалили два поліна, а коли вогонь добре розгорівся, тримали їх над череп’яною мискою і лляли воду так, щоб вона проходила поміж двома вогнями. Щось вони там ще шепотіли, але що саме — не чув…»1

Про таку «свячену» воду доводилося мені чути і на Уманщині, і в інших місцевостях наддніпрянської України. Говорилося, що така «свячена» вода годиться на «привернення» парубка до дівки.

«…У нашому селі, Псярівці2 були колись такі жінки, що опівночі проти Введіння сідали голі на порозі сінешних дверей і пряли «самосійні» коноплі, щоб прядиво пішло на руку…»

На Поділлі ранком на Введіння молодиці обсипали колись своїх корів сім’ям3 та мастили маслом вим’я — «щоб давали багато молока». В селі Кордишівці4обкурювали корів пахучим зіллям, примовляючи заклинання, щоб ніхто не відібрав «живности». Варили з борошна густу киселицю і давали коровам — «щоб була густа сметана».

У багатьох селах України ворожили по різних прикметах, який буде врожай в наступному році. Деякі з прикмет оформилися в приповідки, як ось: «Скільки на Введіння води, стільки на Юрія трави», «Як є на Введіння вода, то буде в мисці молоко», «Як Введіння мостить мости, а Микола забиває гвіздки, то люта зима буде».

Були відомі колись нашим селянам «житійськії» правила, пов’язані з Введінням — що можна і чого не можна робити: «До Введіння можна копати лопатою землю, а від Введіння до Благовіщення не можна, бо земля спочиває і на літо сили набирається»; «Від Введіння до Дев’ятого четверга5 не годиться бити білизну на воді праником, бо то шкодить ниві та приводить уліті бурю на поля»; «Коноплі треба потерти до Введіння, а той, хто їх тре по Введінні, накликає бурю на поля, а на себе від людей зневагу».

«…Ще як я дівувала, — згадує Горпина С-ко, — то ми, дівчата, так уже пильнували, щоб усі коноплі потерти до Введіння; котра то і вночі терла, бож боялася. Ще б пак! Це могло попсувати дівці славу і мати небажаний вплив на весілля…»

На Слобожанщині селяни кажуть, що в цей день Бог відпускає праведні душі подивитися на своє тіло: «Душа видить своє тіло, тому й Видіння».6

У різних місцевостях святкують це свято по-різному, але скрізь спостерігається одна тенденція — накликати багатство та добробут на майбутній рік.

За три дні по Введінні — день великомучениці Катерини.

День великомучениці Катерини чи, як звичайно це свято в народі називається, «Катерини», є свято дівочої долі. Напередодні цього свята колись парубки постили1, щоб Бог послав їм добру жінку. В самий же день свят, сьомого грудня, дівчата ворожать і закликають долю.

Ранком, до схід-сонця дівчина йде в садок і зрізує гілочку вишні. В хаті дівчина ту гілочку ставить у пляшку з водою і чекає свята Меланки. Якщо до «Меланки» вишня розів’ється і зацвіте — добрий знак, бо й доля дівоча цвісти буде. Засохне гілочка без цвіту — кепська ознака.

В цьому випадку під «долею» дівчата розуміють шлюб: є цвіт на гілочці — буде весілля, нема — восени доведеться Покрову благати: «Свята мати, Покрівонько, покрий мою голівоньку».

Увечорі дівчата сходяться до однієї хати і варять спільну вечерю — борщ і кашу. Приходять хлопці, починаються розваги. Танцювати не можна — піст, але й без танців весело — сміх, співи…

Опівночі, перед «півнями»2 дівчата беруть горня з «вечерею», обгортають його новим рушником і йдуть «закликати долю». Простують до воріт. Кожна з дівчат вилазить по черзі на ворота, тримаючи в руках горня з кашею та борщем, і тричі гукає:

— Доле, доле, йди до мене вечеряти!

Якщо в цей час заспіває півень, «доля обізвалася»; якщо ж ні: «Доля оглухла, не чує мого голосу». Журиться дівчина і проклинає долю: «Щоб ти зозулі не чула, блуднице моя!»

Та це ще пів лиха — не ціла біда, якщо доля оглухла. Гірше, коли зірка з неба впаде. «Погасне доля!» — залякано шепочуть дівчата.

У житті здебільшого буває так, що гарні жінки не завжди мають «добру» долю. Цей мотив часто зустрічається в народніх піснях, оповіданнях і казках.

На Київщині біля Канева розповідають, що одного разу посварилися між собою дві жінки — гарна і негарна. Негарна розсердилась і каже до гарної:

— Хоч я і погана, зате моя доля хороша, а ти ось гарна, а зате твоя доля погана!

Умовились вони перевірити. Зварила кожна своїй долі борщ і кашу, прийшли опівночі на перехресну дорогу. «Погана» перша вийшла наперед, розв’язала свої горщики, зверху поклала чисту ложку, відійшла трохи від хреста і каже:

— Доле, доле, йди до мене вечеряти!

Сказала вона раз, сказала і вдруге. За третім разом — приходить панич, та такий же хороший, такий гарний, що й надивитися на нього не можна. Взяв він ложку, попробував спершу борщу, а далі каші. Поклав ложку зверху, загорнув у рушник гроші і не знати де подівся… Погана жінка забрала горщики, взяла з рушника гроші і каже до гарної:

— Ну, тепер ти клич свою долю вечеряти, як я кликала!

Гарна жінка поставила свої відерні горщики, розв’язала їх, відійшла від хреста і гукає:

— Доле, доле, йди до мене вечеряти!

Гукнула вона раз, гукнула й другий, а за третім разом як піднявся вітер, буря. Пісок несе, дерева гне та ламає — таке робиться, що, Господи!… Коли глип — виходить доля гарної жінки; така ж погана!.. обірвана, кудлата та ще й з хвостом. Виїла все з горщиків, поперевертала їх, побила і пішла собі геть.

Так виглядає доля жіноча. Чоловіча ж доля у народніх оповіданнях зображена жінкою. Доля-жінка буває проворна або ледача — вона робітниця: працює на свого власника.

Хоч «Катерини» — це свято жіночої долі, та все ж при вечері хлопці люблять згадати і про свою долю. Свирид Галушка розповідає таку казку:

Було собі два брати: один бідний, а другий багатий. Одного разу вийшов бідний брат на поле багатого і бачить: ходить по полі якась жінка, збирає колоски і кладе під копи. Він підійшов до тієї жінки і питається:

— Ти хто така?

— Я доля твого брата!

— А де ж моя доля?

— О-но лежить під копою, спить!

— Що ж їй зробити, щоб і вона була така проворна, як ти?

— Ось я тебе навчу, — каже доля багатого. — ти підкрадься потихеньку, схопи її за коси і бий та приказуй: «Оце тобі, лиха доле, лінощі! Оце тобі за те, що мене вже злидні через тебе обсіли!»

Послухав бідний брат цієї ради і пішов ловити свою долю. Підкрався, простягнув руку і хотів був схопити за коси, а вона — верть!

— та й втекла. Бігав бідний за своєю долею, бігав — не піймав… Пішов бідувати далі.

Цікаво, що у Франції свята Катерина вважається патронесою старих дівчат. День св. Катерини французи святкують 25-го грудня. Про це знаходимо замітку в «Нью Йорк Гералд Трібюн» за 27 лютого 1946 року:

«В цей день, ранком усі неодружені паризькі дівчата, старші від 25 років, одягають капелюшки, прикрашені жовтими й зеленими стрічками, що означають надію на одруження, і виходять групами на вулицю. Веселі «катеринетти», як звуть цих дівчат, гуляють по вулицях, співають, розважаються, а в одній з церков відправляється Служба Божа, і архиєпископ паризький благословляє старих дівчат. Удень веселі процесії несуть квіти до статуї св. Катерини, а ввечорі дівчата розважаються на вулицях. В цей день старим дівчатам дозволяється багато вільностей: за старою традицією чоловіки можуть цілувати на вулиці дівчат у жовто-зелених капелюшках; але ніхто не дивується, коли і «катеринетти» охоче цілують хлопців.

Війна внесла обмеження в святкування дня св. Катерини, і цей день був уперше широко відсвяткований в 1946 році. «Катеринетти» навіть налякали англійських вояків; американці швидше опанували ситуацію…».

День св. Андрія Первозванного припадає на 13 грудня.

Стародавня християнська легенда каже, що апостол Андрій Первозванний проповідував християнство в самому Царгороді, на побережжях Чорного моря та в околицях нашої столиці — Києва.

В староукраїнському літописі, що датується ХIII століттям, знаходимо такий переказ: «Андрій навчав у Синопі. Коли прийшов до Корсуня, побачив, що з Корсуня близько до Дніпрового гирла. І пішов у Дніпрове гирло. Відтіль поплив вгору Дніпром та принагідно прийшов і став під горами на його березі. Вставши вранці. сказав до учеників, що були з ним: “Чи бачите ці гори? На цих горах засяє ласка Божа і буде великий город, і Бог збудує багато церков”. І вийшовши на ці гори, поблагословив їх і поставив хрест, і, помолившись Богові, зійшов із цієї гори, де опісля був Київ. І поплив угору Дніпром…».1

Хоч Андрій Первозванний — християнський святий, але в народній традиції звичаї і обряди в день цього святого мають стародавній, дохристиянський характер: угадування майбутньої долі, заклинання, ритуальне кусання «калети».

З усього циклу осінніх традиційних свят день Андрія Первозванного — найцікавіший. Від нього віє чарівною староукраїнською стихією.

Дівчата ворожать

З давніх-давен у ніч під «Андрія» дівчата ворожать. Може, не зовсім щиро, та все ж десь там, «глибиною душі» дівчина вірить, що «Андрієва ніч» допоможе їй пізнати свою долю — дізнатися, чи вийде вона заміж, а чи доведеться знову дівувати цілий рік,

Ще звечора, як тільки дівчата зійдуться до хати ворожити, першим ділом вони печуть балабушки.

Балабушки — це невеличкі круглі тістечка з білого борошна. Воду на ці тістечка дівчата носять із криниці — не відром і не глечиком, а… ротом! Носять так, щоб хлопці не бачили, бо як побачать — біда!.. «Ми, бувало, — оповідає Свирид Галушка, — як побачимо, що дівчата по воду пішли — за ними і ну їх смішити: один виверне кожуха і почне мекати по-козиному та перед дівчатами вихилясом ходити, другий удає з себе цигана, третій — жида… Таке виробляємо, що дівчата хоч-не-хоч, а розсміються і води в роті не втримають. У нашому селі такі були хлопці напрасливі, що біля кожної криниці поставлять варту і дівчатам — де хоч бери води! Тоді дівчата просять хлопців:

— Ідіть собі геть, хлопці, ми води наберемо!

А я, бувало кажу: «Макітру вареників на стіл — підемо!»

— Та вже будуть вареники — їжте, хоч лусніть, тільки води дайте набрати!

Отак домовилися, хлопці йдуть до шинкаря по горілку, а дівчата, набравши в рот води, йдуть до хати місити тісто на балабушки.

Коли вже балабушки спечуться і вистигнуть, кожна з дівчат позначає своє тістечко кольоровою ниткою або папірцем. Потім вони розкладають їх рядочком на долівці — звичайно на простеленому рушнику.

Як усе це зроблено, до хати впускають пса, що перед тим цілісінький день був у зачині і не дістав ніякої поживи. Голодний пес «вирішує долю». Він хапає балабушки одну за одною, боячись утратити смачну вечерю, а дівчата з притишеним диханням слідкують за кожним найменшим рухом пса. Ще б пак! Чию балабушку пес проковтне першою, та дівчина перша і заміж вийде, а чию не зачепить, та сидітиме в дівках, Інколи пес візьме балабушку і несе її десь у темний кут — так і доля занесе дівчину в чужі краї, в далекі села. Найгірше, якщо пес не з’їсть балабушку, а тільки надкусить її і покине…

Бігають ще дівчата попід вікна слухати.

«Оце підбіжить під вікно, — розповідає Марія2, — до тієї хати, де багато дітей, стане і слухає. А в хаті саме розбешкетувалися діти. Мати свариться на них:

— Сядь, Івасю!

Дівчина сердито відбігає під вікна, бо почути «сядь» значить, що вона сидітиме ще “в дівках” цілий рік.

Під вікном другої хати інша з дівчат почула, як господиня до свого чоловіка або сина сказала:

— Іди, Грицю, корові дай сіна!

Це добрий знак, бо сказане “іди” віщує весілля.»

Інколи дівчата не тільки слухають, а й гукають під вікном:

— Дядьку, де ключі?

Господар, що хоче пожартувати з дівчатами, відповідає:

— У вівсі, щоб посивіли ви всі!

Але зараз же поспішає поправитися:

— Ні, ні, дівчата, у пшениці — щоб усі ви були молодиці!

— Дякуємо!

І весела дівоча юрба з сміхом та вереском вибігає на вулицю…

Для дівчини мало знати, що вона вийде заміж; вона ще хоче довідатися, чи буде в парі з своїм судженим. Пізно ввечорі, коли вже стемніє, дівчина набирає в пелену насіння коноплі, виходить за хату, сіє на снігу і приспівує:

Андрію, Андрію,
Конопельку сію.
Спідницею волочу,
Заміж вийти хочу.3

Потім набирає жменю снігу там, де сіяла коноплі, вносить до хати і, коли сніг розтане, лічить насіння: якщо кожна зернина має пару — добре, якщо ні — поганий знак.

Цікавиться дівчина ще й тим — хто буде її чоловік, якої вдачі та якого фаху? Щоб це вгадати, вона посипає на долівку трохи пшениці, наливає в мисочку води і ставить люстерко. Коли все вже готове, впускає півня і слідкує за ним: якщо півень нап’ється води — чоловік буде п’яницею, клюне пшениці — господарем, а як гляне в люстерко — паничем і ледарем.

Бігають ще дівчата до річки, набирають намулу з дна і приносять до хати. В хаті цей намул уважно розглядається; якщо там є шматочок заліза чи цвях — чоловік буде ковалем, тріска — теслею, скло — склярем, шкіра — шевцем, пісок — мулярем, а якщо, крім землі, немає нічого — хліборобом!

Цікаво ще знати, як буде зватися чоловік? Виходить дівчина на вулицю і питається першого зустрічного чоловіка:

— Дядьку, як вас звати?

Наші люди цьому не дивуються, бож кожний знає, в чому річ.4 Почувши питання, прохожий дає відповідь, наприклад:

«Михайло!» Це значить, що майбутній чоловік теж буде зватися Михайлом.

Дівчина хоче бодай у сні побачити, як же той Михайло виглядатиме. Для цього є інше ворожіння: лягаючи спати, дівчина скидає з себе крайку, робить з неї хрест і кладе під голову, шепочучи такі слова:

Живу в Києві на горах,
Кладу хрест в головах;
З ким вінчатись, з ким заручатись.
З тим і за руки держатись.5

Якщо вночі їй присниться сон, що до неї підійшов парубок, взяв за руку і повів до вінця, то це буде її суджений.

А то ще так ворожать, беруть півня і курку, зв’язують їх докупи хвостами і накривають решетом, щоб спершу заспокоїлись. За якийсь час випускають їх з-під решета і дивляться: хто кого перетягне. Як півень перетягне курку, то «чоловікове буде зверху», а як курка півня, то жінка буде верховодити над чоловіком.

Отак наші дівчата «вгадують свою долю» в ніч під Андрія Первозванного.

«Калета»

Ввечорі на «Андрія» сходяться вже разом — і хлопці, і дівчата. Сходяться до просторої хати — щоб було, де розбігтися для кусання калети. З цього кусання калети і починається «Андріївський вечір».

Калета — це великий корж із білого борошна. Печуть калету дівчата — всі разом, скільки б їх не було — хоч десять, двадцять… Кожна повинна взяти участь у готуванні калети. Місять тісто всі по черзі, починаючи від найстаршої дівки і кінчаючи дівчуром років десяти або й менше.

Тісто солодке, з медом. Зверху оздоблюють калету сухими вишнями чи родзинками — «щоб гарна була». Печуть у печі і запікають так, щоб вгризти її було трудно — на сухар. Посередині — дірка. В дірку всувають червону стрічку і підвішують калету до сволока по середині хати.

Підвішують високо, щоб парубок міг дістати зубами калету тільки тоді, як добре підстрибне.

Крім того, один кінець стрічки (іноді звичайного мотузка) довший і спущений донизу так, щоб можна було за нього смикнути — тоді калета підстрибне вгору.

Біля калети стає вартовий — «Пан Калетинський». Це повинен бути веселий, жартівливий парубок, «душа вечора». Він бере в руки квач, вмочений у масну сажу, стає під калетою і запрошує гостя:

— Я, пан Калетинський, прощу пана Коцюбинського калету кусати!

«Пан Коцюбинський» (ним може бути кожний учасник гри) бере коцюбу поміж ноги, ніби сідає верхи на коня, і їде калету кусати. Під’їде до вартового і каже:

— Добрий вечір, пане Калетинський!

— Доброго здоров’я, пане Коцюбинський!

— Куди їдете?

— Їду калету кусати!

— А я буду по писку писати!

— А я вкушу!

— А я впишу!

Ця суперечка проходить з жартами і сміхом. Завдання пана Калетинського — розсмішити пала Коцюбинського. Існує правило, що Коцюбинський може кусати калету тільки тоді, коли він «витримає» всі жарти Калетинського і не посміхнеться. Це не так легко, бо Калетинський сам сміється, розповідає веселі пригоди, може і співати, і танцювати — все, щоб тільки розсмішити гостя і, розуміється, все присутнє товариство. Всі сміються, один тільки «гість» стоїть з коцюбою в руках і намагається стримати сміх. Та якщо йому і вдасться витримати всі жарти Калетинського, то і тоді він калети не вкусить. бож тільки він підстрибне, Калетинський смикає мотузок — і калета летить вгору.

Якщо ж Коцюбинський посміхнеться, то Калетинський його по обличчі квачем мазне, і він уже мусить іти геть; він програв своє право кусати калету. На його місце стає інший учасник гри, новий «Коцюбинський», а Калетинський звичайно не міняється протягом усього вечора. Якщо трапиться добрий Калетинський, то за весь вечір ніхто до калети не приступить. Ця весела гра є основною «точкою» Андріївського вечора.

Кінчається тим, що калету здіймають зі сволока і ділять поміж учасниками гри. При чому дівчатам порції калети роздаються задурно, а хлопці платять гріш дівкам на стрічки за те, що калету місили.

Після цього всі сідають за стіл і починається вечеря… На вечерю може бути багато страв, але першими на стіл подаються вареники з капустою, бож — піст.

Вечерю готують дівчата, а хлопці купують горілку — «дівкам на могорич за те, що калета була солодка».

В час калетинської вечері дівчина наливає в блюдце вина, горілки або меду, розведеного водою, кладе на дно перстень і примушує свого хлопця дістати той перстень губами. Якщо дістане і носа не вмочить, то ожениться і буде щасливий. Відбувається це ворожіння під загальний веселий сміх.

Хлопці гуляють

В ніч під «Андрія» хлопці мають найбільші права — єдина ніч у році, коли парубкам за бешкети люди вибачають.

Якщо парубок сердитий на батька своєї дівчини (не пускає дочку на цілу ніч гуляти або каже: «Не ходи з ним, ледарем!»), то такого батька треба «провчити». Парубок підмовляє хлопців, ставить могорич і… хлопці гуляють!

Батьки дорослих дочок знають про це, самі ж колись парубкували, але… «хлопців, як чорта — не встережеш!». І вранці: там віз на хаті, там ворота на річці пливають, а в іншого господаря — він дуже вже дошкулив парубкам — геть і розібрали, і кілка не знайдеш.

«Гуляв і я, як був парубком, — каже Свирид Галушка. — Одного разу розсердився я на свого тестя (тоді він ще тестем не був) і кажу хлопцям: «Відро горілки ставлю, як старого Кудлая на добрий розум наведете!» І навели… Довго згадував та все мене лаяв. «Шибеник ти, Свириде, — казав, — чи ж то годиться хазяйському синові так бешкетувати!» Та нічого, помирилися, і таке весілля справив, що тепер і в сні не присниться».

— Що ж ви йому зробили?

— Завдали клопоту старому: клуню розібрали! Сердився, сварився, але… що зробиш? Парубоцьке право, на те й Андрій!»

Як, звичайно, «на Андрія» ніч темна. Хлопці, що не кусали калети, (дівчата їх не запросили) розсердилися: «Ось ми їм…». Назносять мотуззя, налигачів і переснують вулицю, де мають проходити дівчата. Переснують, заплутають, а самі сховаються під тином і чекають. Дівчата йдуть від «Андрія» гуртом; йдуть, весело сміються, співають, — а тут хлопці як вискочать десь з-під тину та як гукнуть: «Пу-гу, козак з лугу!» Дівчата — врозтіч… і заплутаються в тому мотуззі. Хлопці їх розплутують, жартують… Весело було — скільки тих жартів, сміху! Не те, що тепер: ідеш селом — і пес не гавкне, і курка дороги не перебіжить…

А то ще було й так: парубки виводять нову вулицю. Назносять околоту, старих тинів, воріт і таке набудують, що в темну ніч та ще напідпитку не розбереш, де ти: вдома чи на десятій вулиці…

Моя Калина, як була дівкою, ворожила: ключі вивішувала на стовпці під коморою і слухала, чи задзвонять. Як дзвенітимуть — заміж вийде. А мені треба вкрасти ті ключі, щоб, як оженюся, моє зверху було. Який я був спритний, але й вона не ликом шита: ключі повісила, а сама в коморі сховалась і дзбан води в руки взяла. Тільки я руку простягнув ключі красти, а вона — хлюп — і вмила мене. Така була, хай їй легенько ткнеться, якщо жива ще.»

Отак згадував Свирид Галушка «Андрія», згадував та все казав: «Ех, минулося! Тепер пішов дрібний народ: ні співати, ні гуляти, ба навіть горілки випити — І того добре не вміють!»

Це — веселе народнє свято. Колись господарі варили пиво, скликали гостей: пили, гуляли, веселилися. А по обіді, напідпитку запрягали найкращі коні в «козирки» і з піснями та веселими вигуками їздили навколо села — «бо ж треба знати, чи слизький сніг цього року випав!»

Варити пиво на «Миколи» — звичай дуже старий. В одній колядці це пивоварення представляється як один з тих сакральних звичаїв, якими «держиться світ»:

«Чому так нема, як було давно,
Як було давно, а з первовіку:
Святним Миколам пива не варять…»

Далі в колядці говориться, що все лихо, яке є тепер поміж людьми, постало тому, що «Святим Миколам пива не варять…» Мабуть з «пивом» на цей день в’язалися колись і музики. В одному народньому голосінні з Буковини, дочка, звертаючись до померлої матері, каже:

Мамко моя, голубко моя.
Коли ж вас ся надіяти.
Чи на Різдво з колядками.
Чи на Великдень з писанками.
Чи на Миколая з скрипниками?1

Хто першим прийде ранком до хати, той буде першим «полазником». На Поділлі «полазами» вважаються чотири дні в році: Введіння, Миколая, Анни і Різдво або Новий Рік — четвертий і останній «полаз».

«Зле, якщо в ті дні хто інший — не господар — перейде через подвір’я першим. Кожний господар встає в цей день раніше, ніж звичайно та йде дати худобі їсти. Прийшовши до хліва, поздоровляє німину словами: «Дай, Боже, добрий день, робись худібонька здорова була та й я з тобою ще й з своєю жоною!»2

В народніх легендах та переказах святий Миколай боронить людей перед стихійним лихом, а найбільше — на воді. Всі одеські рибалки в своїх куренях мали образ святого Миколая. Виходячи в море на промисел, рибалки брали з собою образ святого чудотворця.

На Харківщині записана така легенда про святого Миколая:

«Святий Микола-Чудотворець на небі не сидить, а тут, на землі, людям помагає. Не те, що Касян3 — за панича убрався і до Бога пішов жалітися на людей: «Вони, — каже. — Миколу шанують, почитають, на його ім’я церкви будують, а мене й не згадують!»

Бог вислухав Касяна та й каже до янголів: «Покличте мені святого Миколу. Скажіть, щоб зараз прийшов!»

— Нема його на небі! — кажуть янголи.

— А де ж він?

— Пішов на Чорне море людей рятувати!

— Почекай, — каже Бог до Касяна. — Микола прийде, тоді поговоримо!

За якийсь час Бог знову посилає янголів за святим Миколою.

— Нема його, — кажуть янголи, — на землі людей від пожежі рятує!

Втретє посилає Бог янголів за святим Миколою.

— Нема його, — кажуть янголи, — він кайдани розбиває, козаків з турецької неволі визволяє!

Аж за четвертим разом з’явився святий Микола перед Богом: в старій свиті, мотузком підперезаний, чоботи в болоті і руки в грязі.

— Де ти був? — спитав Бог, а святий Микола йому відповідає:

— Помагав мужикові воза з багна витягнути!

— Ось бач, — каже Бог до Касяна, — за що його люди шанують? Він на небі не сидить, на землі діло робить, а ти паном одягнувся і тут. на небі кутки обтираєш. Іди геть від мене!.. Будуть тебе люди боятися, але не будуть шанувати».4

З інших народніх оповідань виходить, що святий Миколай-Чудотворець опікується не тільки людьми, а й диким звіром.

«Один чоловік їхав лісом і захопила його ніч. Мусів ночувати. Випріг він воли, дав сіна. Коли дивиться: недалечко від нього на пустирі звіряче збіговисько. Злякався чоловік, ще б пак! Вовки, лисиці, зайці, ведмеді… таке назбігалося — страх глянути! Сидить заєць поруч з вовком і не боїться його: «Що за дивовижа?» — думає собі чоловік. А коли йому вже від серця відлягло, він пильніше придивився і побачив: сидить поміж тією звіриною святий Микола — старий сивий чоловік. Сидить і щось тим звірам розказує, а вони слухають, розвісивши вуха».5

В Галичині є така легенда:

«Опівночі надходить св. Николай з сивов бородов, і як свиснув, то всі звірі ся злетіли. Він собі сів на престолі і так каже до медведя: «Ти маєш завтра з’їсти Панькового вола; ти, лисе, маєш у Доцьки всі кури поїсти; ти, дику, маєш знищити побережнику кукурудзу». І так дальше, кожному звіреві назначив, що має з’їсти. Вкінці звернувся до вовка і каже: «А ти маєш нині досвіта з’їсть Процевого лисого коня, він пасе ся на сіножаті під лісом»

А той Проць, як говориться далі в легенді, чув наказ св. Николая вовкові, але задумав обдурити вовка, а тим самим і св. о. Николая. Він замастив болотом коневі лисину. На другу ніч збіглися звірі до св. Николая і «здають перед ним справу», що хто весь день робив. Говорив медвідь, лис, дик і аж приходить вовк: «Я не з’їв лисого коня, — каже вовк, — бо там його не було». — «То з’їж самого Проця, — каже св Николай, — бо він тебе обдурив!» Як се наш Проць учув, аж мало не злетів з дерева…»6

В Галичині св. Микола роздає дітям подарунки.

Колядувати починають не в усіх місцевостях України одночасно: на Покутті1 діти ідуть колядувати вже на Святий Вечір; на колишній Гетьманщині, в Слобідській Україні та в Гуцульщині — на перший день Різдва Христового, після того, як у церкві скінчиться Богослужіння. На Західньому Поділлі йдуть колядувати на другий день свят ранком.

Колядують діти, дорослі парубки та дівчата. а в Галичині інколи колядують і ґазди. Але по всій Україні першими йдуть колядувати діти. З дитячої коляди ми й почнемо цей нарис.

Саме слово «коляда» походить від назви Нового Року у римлян — Calendae Januariae, що припадав на тиждень після веселих сатурналій, у другій половині грудня місяця. Ця чужа назва «коляда», що сплелася із старослов’янським празником зимового повороту сонця і пізніше перейшла на наше зимове новоріччя, вказує на сильні греко-римські впливи в чорноморсько-дунайській добі (ІV-ІХ віки), коли українська колонізація досягла берегів Чорного моря і Дунаю, де вона зустрілася безпосередньо з греко-римським світом.2

Цілком можливо, що наші предки разом із назвою «коляда» та деякими звичаями запозичили від греків та римлян ще щось із мотивів величальних новорічних пісень ще перед прийняттям християнства на Україні-Русі. Та все ж, немає сумніву, — як думає дослідник колядок акад. Коробка3, — що греко-римські впливи зустрілися на східньослов’янському ґрунті вже з виробленою новорічною обрядовістю і величальними піснями місцевого походження.
«Дуже можливо, що ті старі новорічні пісні в нас називалися власне щедрівками. Ця рідна, місцева їх назва, незнана поза українською етнографічною територією, стоїть, очевидячки, в якомусь зв’язку із щедрим, тобто багатим вечором, що замикає різдвяний цикл празників, та із тою щедрістю, багатством і достатком, який напророчують колядки й щедрівки в бажаннях для господарів».4

Традиційний характер організації колядницьких та щедрівницьких ватаг на чолі з «березою» у багатьох випадках нагадує стародавніх веселих скоморохів, що теж «хату звеселяли» не тільки величальними піснями, а й танцями та грою на музичних інструментах (згадаймо колядницьку ватагу на Гуцульщині).

Цілком можливо, що від співців-скоморохів колядницькі та щедрівницькі ватаги успадкували і традиційні форми випрошування дозволу, як ось:

…Ци повелите колядовати,
Колядовати, дім звеселяти,
Дім звеселяти, діти збудити?
(В. Гнатюк, «Колядки…». І. ч. 9)

Сказане вище стосується і до випрошування плати за колядування:

А йди ж за грішми та до комори,
Ключики бери, скриньки розмикай,
Скриньки розмикай, нам грошей давай
Ой, давай, давай, не затинайси,
Ни маєш дати, ни підем з хати.
(В. Гнатюк, «Колядки…». І. с. І.)

Також імовірно, що звичай переодягатися та накладати на себе машкару — характеризуватися циганом, жидом, чортом, журавлем, ведмедем. козою — колядницькі та щедрівницькі ватаги теж запозичили від скоморохів.

За традицією староукраїнських величальних пісень, багато колядок спрямовується до особи господаря, господині або їхніх дітей — парубка чи дівки. Відповідно до цього підбирається і зміст колядки. Імена величальних осіб підставляється в тексті самої пісні, і тоді колядка виглядає так, ніби спеціяльно складена для даної особи.

Щодо змісту, то колядки і щедрівки відзначаються великою різноманітністю мотивів. Хоч і дуже умовно, можна їх все ж поділити на шість окремих груп, а саме: колядки і щедрівки з хліборобськими, мисливськими, військовими. казково-фантастичними, любовними (краще сказати — весільними) та біблійно-релігійними мотивами. Тут ми коротко розглянемо кожну з цих груп окремо.

Святий вечір, що напередодні Різдва Христового,  з прадавніх часів є одним з найдовгоочікуваніших свят для православних християн. Він завершує довгий сорокаденний різдвяний піст і готує душу й тіло християнина до світлого свята появи на світ Христа Спасителя.

Звичаї різдвяного вечора, які з покоління в покоління передавались нашими пращурами, грунтовно описані у книзі Олекси Воропая “Звичаї нашого народу”.

sviata_vecheria

Зима. Навколо біліють сніги. Мороз ніби пензлем розмалював вікна. Дерева обсипані інеєм і обліплені снігом. Нерухомі, білі, немов кришталеві, стоять вони, як у казці, і сяють самоцвітами від першого променя січневого сонця. Ранок. Над кожною хатою стовпом в’ється дим. Тихо. Здасться, що село ще спить: на вулицях нема нікого. Але в кожній хаті давно кипить робота…

Сьогодні особливий день

З давніх-давен у нас на Україні словом і ділом, словесним твором і магічним актомн всією обстановою люди створюють у цей день образ багатства, щастя, миру і спокою у своєму домі Ще вдосвіта, як тільки день синім проблиском заглянув у хату крізь замерзлі шибки, господиня приступила до праці. Першою магічною дією було добування нового вогню. Господиня дістала з покуття кремінь і кресало, які останні дванадцять день лежали під образами. Вона перехрестилася тричі і, ставши обличчям до сонця, викресала «новий огонь». Цим вогнем вона розпалила в печі дванадцять полін, що їх припасала та сушила дванадцять днів останнього місяця.

Через кілька хвилин у печі вже палають сухі дрова; на протилежній стіні кидається химерна тінь.

Господиня пов’язалася хусткою, засукала рукава і заходилася готувати дванадцять свят-вечірніх страв: наставила узвар, варить горох, квасолю, смажить капусту, рибу, ліпить вареники, готує бараболю, гриби, кашу гречану з конопляним молоком, голубці з пшоном, коржі з маком та кутю з товченої пшениці. В усьому їй допомагають діти, а найбільше — старша дочка.

В цій багатій, але пісній вечері господиня представляє найголовніші плоди поля, городу і саду. Ніби дає звіт новому рокові за своє багатство в минулому році.

В той час, коли господиня поралася біля печі, господар напоїв худобу, підстелив свіжою соломою та дав їй свіжого пахучого сіна. Потім він поодкидав сніг від хати, розчистив стежки і уважно оглянув усе господарство. Все живе і мертве, що є в господарстві, повинно зустріти урочисту хвилину Свят-Вечора на своєму місці. Ніщо не може бути в цей вечір поза домом, у чужих руках — позичене чи десь забуте.

Всі члени родини теж повинні бути вдома. «Боже сохрани, — кажуть люди, — десь заночувати в цю ніч, цілий рік будеш блукати по світі». Боронь, Боже, і сваритися в цей день! Навпаки, добре помиритися з ворогами, щоб у новому році було мирно і в хаті, і поза хатою. Та не завжди господиня знає своїх ворогів, а, щоб не помилитися чи когось не забути, вона заворожує всіх разом. Для цього вона затикає клоччям усі дірки в ланках та ослонах і заклинає:

«Не дірки затикаю, а роти моїм ворогам, щоб їх напасті не зловили мене через увесь рік».

Та цього ще мало. Завзята господиня веде далі свою боротьбу з ворогами, вона зав’язує ґудзі на мотузці — стільки ґудзів, скільки має ворогів, а коли сідатиме вечеряти, то покладе той мотузок під себе, примовляючи:

«Щоб так мої вороги мовчали, як ці ґудзі мовчать!»

Щоб увесь рік жити багато…

І так у турботах проходить день. Сьогодні не снідають і обходяться без обіду. Хіба дітям, що не можуть терпіти голоду, мати дозволить дещо з’їсти, та й то лише в обідній час.

Коли вже сонце схилиться до заходу, починається готування домашнього вівтаря з найважливішого домашнього знаряддя і снопа жита — символа врожаю. Господар вносить сніп жита — «дідуха». Переступаючи поріг, він скидає шапку і вітається з господинею, ніби вперше входить до хати:

— Дай, Боже, здоров’я!

— Помагай Біг, — відповідає господиня, — а що несеш?

— Злато, щоб увесь рік ми жили багато! — говорить господар, зупиняючись посеред хати. Тут він хреститься і, звертаючись до родини, віншує:

— Віншую вас із щастям, здоров’ям, з цим Святим Вечором, щоб ви в щасті і здоров’ї ці свята провели та других дочекались — від ста літ до ста літ, поки нам Пан Біг назначить вік!

Повіншувавши, господар підносить «дідуха» високо над столом і ставить на покутті під образами. Далі він перев’язує «дідуха» залізним ланцюгом і кладе біля нього ярмо, чепіги від плуга і хомут. Господиня добуває із скрині нову білу скатерку і все це накриває.

Від злої сили…

Господар знову виходить з хати і вносить оберемок соломи та сіна. Солому він розстеляє по долівці, а сіно ділить на дві нерівні частини. Меншу кладе на покутній бік столу, а з більшої робить копичку під столом. Зверху на копичці сіна ставить черепок з жевріючим вогником, де куриться ладан, наповнюючи хату святочними пахощами. Збоку коло сіна, під столом, господар кладе ще «заліззя» — леміш від плуга, гистик без держака та сокиру. Діти по кілька разів торкаються тих речей босоніж, — «щоб ноги були тверді, як залізо».

В цей «таємничий» вечір магічними діями і «заліззям» господарі захищають свою господу від «злої сили», щоб позбутися її не тільки на цей вечір, а й на весь господарський рік.

Господар і господиня з новоспеченим «святочним» хлібом, медом та маком обходять двір, комори та обкурують все це ладаном. Біля обори, де стоять корови, господиня густо посипає насінням дикого маку, — «щоб відьми, його визбируючи, не могли приступити до худоби». На закінчення цього обходу господар «зарубує» поріг — «щоб звір не міг переступити». Йдучи в обхід, жінка вбирає собі на голову чоловічу шапку,— «щоб цілий рік ходити простоволосою».

У хаті господиня кладе під скатерку на чотири кути столу по голівці часнику, — «щоб злу силу відігнати».

Свята, «багата» вечеря, виготовлена на «новім» огні з різнородних плодів землі, з дотриманням відповідних «законів», стає невичерпним джерелом магічної сили; на утворення нового багатства в новім році, а також на відвернення всякої супротивної сили. Майже всі магічні акти виконує голова родини — господар, а йому допомагають дружина, діти і навіть гість, якщо такий у цей вечір нагодиться до хати.

На сіно, що намощене на покутньому кінці столу, «невинна душа» (дитина до семи років) кладе три хліби або калачі, грудку солі і ставить велику воскову свічку. Мати виставляє полумиски з вечерею на стіл, а на сіно, що на покутті біля «вівтаря», ставить горщик з кутею та узваром.

Хоч діти вже дуже голодні, все ж вони не відважуються просити у матері їсти — терплять і крізь вікно пильно дивляться на небо: чи не зійшла вже вечірня зоря, що має сповістити всім людям про велике чудо — народження Сина Божого!

Свята Вечеря

До хати входить батько і урочисто сповіщає родині, що Святий Вечір уже почався, бо на небі засяла вечірня зоря. Але перш ніж приступити до вечері, йому треба нагодувати худобу і «запросити гостей». Господар бере миску, підходить до столу і набирає по кілька ложок кожної страви. Господиня дає йому хлібину та черпак з медом, а для пса окремо — окраєць хліба і грудку овечого лою. Тримаючи в руках усі ці «дари», в кожусі, але без шапки батько вийшов з хати. На порозі його зустрічає вірний приятель і добрий вартовий господарства — кудлатий Сірко. Передчуваючи приємність, він весело замахав хвостом і голосно загавкав. Господар урочистим голосом говорить до нього:

— Це той хліб і вівці, що ти доглядав мені весь Божий рік. Як служитимеш вірно і в цьому році, то в наступному Святому Вечорі ще більше візьмеш!»

З цими словами він — не кидає, а кладе перед псом хліб і лій, а сам іде до стайні. Сутеніє. Скрипить під ногами сніг, мороз дошкульно щипає обличчя… Господар відсунув примерзлі двері і ввійшов у стайню. Там тепло, щедро підстелено соломою, а за драбинами сухе зелене сіно пахне луками. Корови й воли ліниво повернули голови і тихим протяжним «Му-у-у!» привітали господаря. Коні тихо заржали, а вівці у своїй загороді збилися докупи і, вижидаючи, дивляться на господаря. Господар поставив миску з вечерею на вікно, а сам узяв у руки хліб і, підходячи до кожної тварини, благословив її, тричі торкаючися хлібом до голови:

— Благословляю тебе цим святим хлібом і закликаю на тебе добро, щоб ти звіря не боялася, грому не лякалася та щоб минали тебе чорні напасті!»

Отак поблагословивши, він бере черпак із медом і малює хрестик межи очима кожної тварини. Після цього, в чисто вимите дерев’яне корито він сипле з миски вечерю, кришить туди хліб, досипає борошна, солить сіллю, все це добре перемішує дерев’яною кописткою і розділяє поміж усіма тваринами, що є в господарстві.

Вдарити сьогодні будь-яку тварину — великий гріх! У цю ніч, опівночі, всяка німина людською мовою розмовлятиме з Богом. Бог запитає, як їй ведеться у господаря. Якщо господар не б’є її і добре годує, вона похвалить його перед Богом, а коли б худоба голодна була і заплакала, то нехай потім нарікає такий господар сам на себе, якщо йому не поведеться з худобою в наступному році.

Після цього господар, якщо має пасіку, відвідує бджіл і дає їм сити. Господиня тим часом відвідала курей, качок, гусей і всіх їх нагодувала вареною пшеницею — «кутею».

Морозе, морозе, іди до нас кутю їсти!

Повернувшись від худоби, господар знову набирає в чисту миску по ложці всіх святвечірніх страв, зверху ставить кухоль з медом та склянку з водою і кладе калач, кілька горіхів і яблуко. Все це він тримає лівою рукою, а праву озброїв бичем від ціпа; потім без шапки виходить за поріг і стає під дверима. Господиня замкнула за ним двері на засув, погасила світло і наказала дітям сидіти тихо, не ворушитись. У хаті — напружений настрій. Кожний відчуває, що там — за замкненими дверима, на дворі має відбутися щось таємниче.

Діти вірять, що батькові загрожує небезпека, що він стоїть віч-на-віч із стихійними силами природи. До нього може з’явитися «гість» в образі крижано-снігової потвори, що тиняється в цю ніч по далеких степах, великих лісах та страшних нетрях у супроводі цілої зграї голодних вовків. Діти не один раз чули казку про старого лісника, що з внуком — малим бешкетником Степаном жив десь у Чорному лісі. На Свят-Вечір вийшов лісник «закликати гостей», а Степанкові наказав сидіти тихо. Внук не послухався діда і вибіг із хати… Як тільки він вибіг, — піднялася завірюха, завили вовки і велетенський крижаний дідуган у сніговій кереї та ще й зі сніговим мішком за плечима з’явився перед хатою лісника. Він схопив неслухняного Степанка за чуприну та — в мішок! «Оце, — каже, — буде вовкам на вечерю!»

Діти пам’ятають цю казку і бояться. Вони притулилися в темній хаті до матері і мовчки тремтять, чекаючи кінця страшної магічної дії, що там, за дверима виконує їхній батько.

Тим часом господар надворі з вечерею в руках та бичем, викручувався «за сонцем», вдивлявся у безкраю далечінь, зоряного неба і тричі робленим басом гукав:

— Морозе, морозе, йди до нас кутю їсти!

Він на мить зупинявся, ніби вслухався у спокійну тишу зимної ночі, і знову гукав:

— Морозе, морозе, йди до нас на вечерю!

Після третього разу він сердито погрожував бичем, примовляючи:

— Як не йдеш, то не йди і на жито-пшеницю, усяку пашницю. Іди краще на моря, на ліси та на круті гори, а нам шкоди не роби!

Потім господар запрошував сірого вовка:

— Іди і ти на кутю, сірий вовче, а як не йдеш, то не бери у нас ні телят, ні ягнят, ані малих поросят!

Нарешті господар просив чорні бурі та злі вітри. Він щосили гукав у безмежну далечінь нічної темряви, ніби справді хотів, щоб його почув цей, останній «гість»:

— Чорні бурі та злії вітри, приходьте до нас на Святу Вечерю! А коли тепер не прийдете на дари Божі, на страви ситі, на горілки палені, на все велике добро, на яке ми вас просимо, то не приходьте до нас і вліті та не робіть нам шкоди на ярині і на житі!

Після цих запросин батько повернувся до хати, не оглядаючись, і щільно зачинив за собою двері. До кінця вечері вже ніхто не повинен виходити з хати і двері не можна відчиняти. «Хоч би там не знати що скоїлося, а дверей, було, батько не відчинять», — згадує Свирид Галушка.

Спільна вечеря всього роду

Свята Вечеря — це спільна вечеря всього роду. Навіть мертві родичі і безвісти загинулі — всі мають у цей вечір зібратися разом, щоб трапезувати цілим родом.

Живі, пам’ятаючи своїх мертвих родичів, ставили для них кутю та узвар на вікнах, розкидали варений біб по кутках, залишали немитими ложки та миски після вечері, — «щоб душі могли їх лизати для поживи». Сідаючи на стілець чи на лавку, продували місце, — «щоб не привалити собою мертвої душі», бо в цей вечір «мертвих душ з’являється сила-силенна! І скрізь вони є: на лавках, на вікнах, на столі та під столом…»

Господар запрошує всі мертві душі на Свят-Вечерю. Він бере миску з кутею, ставить її на шматок полотна, запалює свічку і ліпить її до миски. Все це він бере обома руками і обходить тричі «за сонцем» навколо столу. Потім ставить миску на стіл, а сам стає на коліна перед образами і молиться за померлі душі. Жінка і діти, наслідують приклад батька і всі разом моляться вголос:

«Просимо Тебе, Боже, щоб і тих душ до вечері допустив, що ми про них не знаємо; що в лісі заблудилися, у водах утопилися, в темних нетрях задушилися. Молимось Тобі, Боже, за тих, що ніхто про них не знає, лягаючи і встаючи, і дорогою йдучи ніхто не згадає. А вони, бідні душі, гірко в пеклі пробувають і цього Святого Вечора чекають. Від нас у цей вечір молитви йдуть і мертві душі спом’януть!»

Перехрестившися тричі, вся родина повторює за батьком другу молитву — «за себе»:

«Господи, захисти худібку мою від звіра, а мене грішного (ім’я рек) від віри поганої та від безвір’я — на росах, на водах та на тяжких переходах. Дякуємо Богові Святому, що поміг нам дочекатися у мирі і спокої цих Божих свят. Та поможи, Боже, їх у радості відправити і від цих за рік других дочекатись. Амінь».

Після молитви господар знову бере в руки миску з кутею з полотном та свічкою і передає її господині, кажучи:

«Ми всі, з усього щирого серця і з Божої волі, кличемо праведні і грішні душі на святу вечерю, даємо їм усе, що маємо — щоб вони на тім світі вечеряли, як ми тут. Ми дбаємо і за ті померші душі, що на світі погибли і порятунку не мали. Нехай Бог прийме для них цю нашу вечерю. Я їх стільки запрошую і закликаю на цю тайну вечерю, скільки у цім полотні є дірочок та скільки зернин у солодкій куті Божій. Амінь».

Господиня бере з рук господаря миску, ставить на стіл, і родина починає вечеряти. Спочатку їдять кутю, а потім — голубці, вареники, смажену рибу, капусту — все, що готувалось, а запивають узваром.

Буває так, що господарі вже поважні люди і їхні діти розбрелися по світі або повмирали, а вони на старі літа лишилися самітними. Осиротіла мати, сідаючи за Святу Вечерю, згадує сина такими словами:

«Сину мій, синочку Свириде, хто сказав би, що ти вже цього Свят-Вечора не будеш з нами вечеряти, а будеш по світі блукати. Тут твоє місце порожнє стоїть, тут і твоя ложечка лежить — тебе дожидає!»

Нелегко такій матері стримати сльози …

Якщо на цей час трапиться сторонній чоловік, його теж запрошують до столу. Гість на Святій Вечері, за віруванням наших предків, приносив щастя в дім. У селі Млієво на Київщині існує переказ про те, як невідомий чоловік, що збився з дороги, потрапив на Святу Вечерю до великої бідної родини. Хоч як було тісно біля столу, все ж сім’я якось викраяла місце подорожньому. На другий день ранком, коли подорожній уже мав знову вийти на шлях, він показав тій бідній, але гостинній родині, де закопано дорогоцінний скарб. І з бідної великої родини зробилися багатії на всю Гетьманщину.

Під час вечері виходити з-за столу не годиться, розмовляти багато — теж не добре. Першу ложку куті господар підкидає до стелі, — «щоб так ягнята стрибали, як ця пшениця скаче від землі до стелі!» Другу ложку куті підкидає, — щоб телята рикали так, як це зерно стрибає від землі до стелі», а третю — «щоб бджоли роїлися».

Кожна подробиця під час вечері має віще значення: якщо тінь на стіні подібна до скирти — буде врожай на хліб, до копиці — сіна буде багато, до дерева — садовина вродить…

Якщо хлопець під час вечері захоче води напитися, батько йому пити не дасть і скаже:

— Не пий, сину, води за Святою Вечерею, ти — козачого роду. Як виростеш — у похід підеш слави здобувати, а в походах всяко буває; буває і так, що спрага мучить. Отож знай: витримаєш спрагу за Святою Вечерею — ніякі походи не страшні!

Якщо син під час вечері пчихне — батько дарує йому лоша, бо це знак, що козаком буде. Якщо ж пчихне дівчина, то це знак, що вона в господині збирається, і батько їй теля, буває дарує — «на щастя».

На Великій Україні діти носять вечерю до своїх близьких родичів: онуки — до баби і діда, племінники — до тітки і дядька, хрищенники — до хрищених батьків. «А як я був малий, — згадує Свирид Галушка, — то носив вечерю до баби-пупорізки, бо в нашому селі вона вважалася за родичку тим, кого приймала».

Заносячи вечерю, люди ніби намагаються приєднати живих членів роду до спільної, святвечірньої трапези.

Звичай цей відбувається так: діти, найчастіше хлопчик з дівчинкою, йдуть до діда й баби з вузликом. Постукають у двері, переступлять поріг, хлопчина скине шапку і говорить:

«Добрий вечір, з Святим Вечором будьте здорові! Просили тато й мама і ми вас просимо на вечерю — нате вам вечерю!»

Баба візьме з дитячих рук вузлик, роздягне своїх онуків — бодай скине з них кожушки — і посадить за стіл, частуючи солодкою кутею чи медяником. Дід звичайно наділить їх горіхами та дасть по кілька дрібних монет. Потім баба загорне їм у вузлик свій калач, кілька пиріжків чи вареників — обмінює вечерю.

На Гуцульщині та на Покутті заможніші ґазди несуть вечерю до бідніших. Цей звичай пов’язаний там зі спомином про померлих родичів.

По вечері

По вечері починаються забави. Малі діти бігають по долівці, тішаться ялинкою1 — якщо є така, залазять під стіл і там «квокчуть», — «щоб квочки сідали». Мати їм кидає за це в солому горішки та дрібні гроші.

Поступово все затихає і наступає святвечірня тиша. Малі діти, набавившись, лягають спати, а старші понесли вечерю до діда і баби. Батько та мати в напівтемряві, при мигтячому вогнику свічки, схилились над столом і тихим голосом співають «Бог Предвічний народився…».

«…Ще тільки починає, було, розвиднятися, а тато вже будять мене:

— Вставай, сину, годі спати — пора посівати йти!

Я схоплююся з ліжка, швиденько одягаюся, умиваюся та — за рукавицю дідову, а в ній повно зерна: пшениці, жита, ячменю, вівса, гороху — всього по пригорщі і змітане разом. Це я собі ще звечора приготував, щоб було чим посівати.

— Спочатку вдома посівай, — каже батько, — а потім і до людей підеш!

Я став перед образами, набрав жменю зерна з рукавиці, посівав і приказував: «На щастя, на здоров’я та на Новий Рік, щоб родило краще, як торік — жито, пшениця та всяка пашниця… Дай, Боже!»

— Спасибі тобі, сину, що ти нас обсипав щастям. На ось тобі грош та будь завжди хорош!

Взяв я від батька гріш — перший «дохід» за посівання, поплював на нього і сховав у кишеню — на щастя.

— А тепер можна і до людей, — каже батько, — людям посівати!

І я пішов… Пішов до дядька через дорогу. В двері не стукаю, бож знаю: в цю ніч не замикаються — люди посівальників ждуть. Заходжу до хати, скидаю шапку і відразу ж, з порога:

Ходить Ілля на Василя,
Носить пугу житяную,
Де замахне — жито росте,
Роди, Боже, жито, пшеницю,
Всяку пашницю;
У полі ядро, а в домі добро,
Дай, Боже!

— Спасибі, племіннику, — каже дядько, — гарно примовляєш. На ось тобі трохи грошей на книжку — та вчися, щоб дурнем не був!

За це я дядькові руку поцілував: такий у нас був звичай. Як я хотів уже йти з хати, то дядина — до мене:

— Чого ж ти, Свириде, вже ідеш?.. Сідай на лаві, хай у нашій хаті все добро сідає: кури, гуси, качки, рої та… старости, бож маємо дорослу дівку!

Я сів, а щоб мені сидіти недурно, то дядина медяника дали…»

Так згадує своє перше посівання наш старий знайомий, добродій Свирид Галушка.

Перший посівальник на Новий Рік звичайно буває і першим «полазником» — приносить до хати щастя. За народнім віруванням дівчата щастя не приносять — тільки хлопці, а тому й посівати дівчатам не годиться.

На Слобожанщині першого посівальника господиня просить сісти на порозі — «щоб кури сідали та курчат висиджували».

Зерно після посівальника збирають і віддають курям — «щоб добре неслися», а горох зберігають аж до весни. Весною, коли повилуплюються гусенята, їх «загодовують» цим горохом — «щоб великі росли».

Колись були такі добрі господині, що сміття з хати не виносили від Святого Вечора аж до Нового Року — «щоб не винести з ним і своєї долі». Ранком на Новий Рік те сміття все ж таки виносили і сипали на одну купу в саду; там його підпалювали, воно горіло, і вогонь той мав чудодійну силу — ним обкурювали садові дерева, «щоб ліпше родили». Гуцули стрибають через такий вогонь, примовляючи на врожай.

На західньому Поділлі від Різдва до Нового Року хату замітають на дві половини. Частину сміття, що від середини до порога, виносять зразу ж, а те, що від середини до покуття, зберігають до Нового Року. А ранком на Новий Рік те сміття виносять із хати, висипають на воротях і запалюють; коли ж вогонь розгориться, стрибають через нього всі: господар, господиня, діти від найстаршого до найменшого, а після дітей — кінь, корова, вівця, коза, свиня, пес, кіт — всяке створіння, яке є в обійсті — «щоб всяка нечисть на вогні залишилась і в новий рік увійти чистими!»

На Київщині сіном, що було постелене на столі під скатеркою на Святий Вечір, господар перев’язує ранком на Новий Рік овочеві дерева в саду — «щоб нечисть на деревах не заводилась».

Неродючі дерева «страшать»: стукають сокирою по стовбуру та погрожують зрубати, якщо і далі не будуть родити. Звичайно це роблять діти — брат з сестрою. Сестра — мале дівча — вилазить на грушу чи яблуню і від імени цього дерева «проситься», а брат — хлопчак у татових чоботах та в дідовій шапці, з сокирою в руках — грає ролю господаря. І ось між ними відбувається такий діялог:

— Не рубай мене, буду вже родити.

— Ні, зрубаю. Чому не родило?.. Кажи!

— Бійся Бога, не рубай. Буду родити краще від усіх! — далі проситься плаксивим голосом «дерево».

— Гляди ж, — погрожує сокирою «господар», — як не вродиш цього року, то на той рік зрубаю і спалю!

Після такого «страшення» дерево перев’язують перевеслом. Іноді «для страху» дерево злегка надрубують.

У перший день Нового Року до всього уважно приглядаються, бо все має віще значення. Стоячи в церкві під час утрені, селянин придивляється, як свічі горять у паникадилі: якщо гніт палаючої свічки зігнувся гачком — буде врожай цього року; якщо ж ґніт стирчить на свічці, ніби порожній колос на стеблі, — жди неврожаю.

Якщо ніч проти Нового Року тиха і ясна, буде щасливий рік не тільки для людей, а й для худоби Якщо сонце весело зійде, ввесь рік буде щасливий, а особливо добрий буде врожай садовини.

Якщо іней рясно вкриває всі дерева, буде врожай на збіжжя.

Перед тим, як сісти за стіл обідати, батько синові дає пиріг і каже: «Їж, сину, та пам’ятай: якщо тобі трапиться зимою збитися з дороги, то згадай, з чим ти їв на Новий Рік пиріг — і відшукаєш дорогу».

Залежно від вдачі, люди говорять: «Піду до церкви, щоб Господь сподобив цілий рік ходити до храму Божого!» або: «Нап’юся горілки, щоб цілий рік було за що випити!»

«На Новий Рік не годиться пити по одній чарці, а все по дві, щоб старі в парі жили, а молоді собі пару знайшли!» — так промовляють за новорічним обідом, коли гостей приймають.

«Мій батько, царство йому небесне, — згадує Свирид Галушка, — дуже любили вареники. На Новий Рік мама, було, як наварять повну макітру — їж, скільки хочеш!… Ото тато, бувало, перед тим, як узятися до вареників, примовляють: «Вареники-мученики, сиром вам боки набивали, маслом очі заливали, в чавуні кипіли — за нас, грішних, такі муки терпіли!»

Якщо частина, неба закрита на Новий Рік хмарами, в тій стороні буде урожай збіжжя — звідти треба сподіватися щастя. Сніг випаде в цей день, — щасливий рік буде.

Перший день нового року — свято Василя.

«Мій старший брат був Василь, — згадує Тиміш Степанович Піддубний. — В цей день, було, всі родичі до нього з’їжджалися на обід — веселі то часи були! На столі таке стояло, що тепер і на виставці не побачиш — шинка, ковбаси, всякі припаси… Ех, та що й казати, — було до чого чарку випити та «дай, Боже!» промовити. А по обіді запрягали найкращі коні в «козирки» і з піснями та вигуками їхали «на прогін». Коні-змії не чують під собою ніг — санки летять, як на крилах, тільки сніг вихром розлітається на всі боки»!

Напередодні Водохрищів святкується «Голодна кутя» або другий Свят-Вечір. Увесь цей день віруючі люди нічого не їдять — постують. Сідають вечеряти, коли вже засяє вечірня зоря. На вечерю подаються пісні страви — смажена риба, вареники з капустою, гречані млинці на олії, кутя та узвар.

По вечері діти проганяють кутю: вибігають з хати і паліччям б’ють знадвору в причільний примовляючи:

Тікай, кутя, із покуття,
А узвар — іди на базар,
Паляниці, лишайтеся на полиці,
А «дідух» — на теплий дух,
Щоб покинути кожух.

Збереглося коротке, але цікаве оповідання про те, як колись запоріжці проганяли кутю в себе на Січі. Оповідання це записав етнограф Яків Новицький в році 1876, у селі Кам’янка на Дніпрових порогах, від лоцмана Йосипа Омельченка:

«Було, як повечеряють запорожці на голодну кутю, та вийдуть з рушницями проганяти кутю, то піднімуть таку стрілянину, мов наче й справді війна йде. На другий день, на Водосвяття, йдуть, було, до Дніпра і пушки за собою везуть, як тілько попи начнуть хрест вмачити в воду, то вони й палять з пушок. Ще я добре знаю, як в двадцятих годах в Камянці з пушок кутю проганяли, бо тоді були й попи ще з запорожців.

— Чи сохранились ті пушки і тепер?

— Де вам сохранились? Начальство лоцманське давно вже їх захарпало, — ще я був парубком».1

Уже геть увечорі, як стемніє, виносять з хати «дідуха», несуть його на вигін або в садок — як де ведеться — і палять: пускають на «теплий дух». Це — символічне палення зими, щоб «покинути кожух» — накликати весну. Коли все перегорить і нетривкий солом’яний жар погасне, дівчата розхоплюють попіл з «дідуха» і несуть на город — «щоб огірки родили».

В цей день біля церкви святять воду. Йдучи до церкви по свячену воду, люди квітчають посуд — глечики, пляшки, баньки — «безсмертником» або сухими васильками — «щоб Бог милував від злої напасти».

На західньому Поділлі, господиня або старша дочка бере по вечері в миску кілька ложок борошна і на свяченій воді замішує рідке тісто. Цим тістом вона малює хрести на всіх чотирьох стінах хати, в сінях, коморі, стайні та в інших господарських будівлях — «від нечистої сили».

Батько бере полумисок із свяченою водою і кропилом кропить усіх присутніх у хаті, примовляючи: «Дай Боже, і на той рік діждатися». Далі він іде кропити в сінях, у коморі та навколо хати. Молодший син бере в руки три пироги та йде вслід за батьком. Перший пиріг він кусає в сінях, другий — в коморі, а третій — на дворі.

У місцевостях понад Дніпром — і з лівого, і з правого боку — існує такий звичай: коли принесуть з церкви свяченої води, господар робить з сухих васильків кропило і кропить свяченою водою спочатку все в хаті, а потім комору, стайню, стодолу — всі господарські будови. За господарем-батьком ходить хтось із дітей — хлопчик чи дівчинка — і носить на тарілці пиріг, а в руці — шматочок крейди. Яке місце батько покропить водою, на тому місці, вслід за ним, син пише крейдою хрест. В хаті хрести пишуться на дверях, вікнах, на столі, скрині на посуді — скрізь. У господарстві кропляться свяченою водою і пишуться хрести не тільки на будівлях, а й на хліборобському знарядді — на плузі, боронах, сівалках, косах, граблях. Кропиться свяченою водою і худоба — корови, воли, вівці, коні. Не кроплять лише свиней та курей.

Щождо пирога, то як де ведеться: в одній місцевості хлопчина, що пише хрести, після кожного хреста повинен хоч маленьку крихітку відкусити від пирога і з’їсти. В інших — лише обносять пиріг, а після кроплення вся родина сідає за стіл, розподіляє пиріг і з’їдає його, примовляючи: «Дай, Боже, всього доброго нам і дітям нашим».

Після вечері всі кладуть свої ложки в одну миску, а зверху — хлібину, «щоб хліб родився». Чия ложка вночі «сама перевернеться», той умре.

Кутю, яка залишилася після вечері, виносять курям — «щоб добре плодилися».

Вода, освячена в навечір’ї Богоявлення — «вечірня вода» — вважається святішою, ніж з Водохрищів, і вона «зглидлива на всяке лихо».

Увечері, ще завидна, господиня світить лямпу — «щоб кури неслися». В цей день не можна кликати курей голосно, бо як почує зла сусідка і промовить: «Твої кури, мої яйця», кури не будуть нестися.

На західньому Поділлі «Голодна кутя» святкується як Щедрий Вечір. Знову, як і на Свят-Вечір, намощують сіна на стіл під кутю і ставлять «дідуха» на покуття. Вносячи до хати сніп жита, господар віншує:

«Віншую вас з щастям, здоров’ям, з цим Святим Вечером, щоб ми в щасті й здоров’ї ці свята провели та других дочекались — від ста літ до ста літ — поки нам Пан Біг назначив вік!»

Перед вечерею батько «клячить» — стає на коліна перед образами і молиться Богові; за ним молиться і вся родина. Помолившись, батько сам сідає до столу і запрошує сідати всіх у хаті присутніх — як це було і на Свят-Вечір,

Дівчата в цей вечір ворожать: збирають зі столу ложки після вечері і йдуть на поріг тарабанити ложками — «де пес забреше, туди заміж піду!»

В цей вечір у Галичині діти щедрують. Звичай щедрувати в цей вечір тут дуже своєрідний і дуже неоднаковий. Так, у селі Висова, Сандецького повіту, хлопці років по 10-12 співають під вікном таку щедрівку:

Щедрий вечір, добрий вечір,
Христу, Христу, Марію!
На престолі стояла,
Три крижини тримала:
«А ви, люди, знайте,
Наше право дайте,
Наше право — калача,
Виженемо рогача
На старий переліг,
Заб’єм му правий ріг,
Правим рогом трубити,
Хвостом, хвостом гонити».

Кожний із щедрівників носив колись з собою цілий оберемок гілок ліщини. За щедрівку — таку дивну і мало зрозумілу — ґазда виносив пригорщ вівса, намоченого у воді, і висипав його щедрівникові в торбу. Щедрівник же давав ґазді гілку ліщини. Зібраний щедрівником овес вважався найкращим «на розплід», а гілка ліщини мала чародійну силу берегти худобу від «усього злого».

Щождо самої щедрівки, то вона цікава тим, що робить натяк на стародавній поганський звичай наших предків — приносити в жертву волів («виженемо рогача…»2).

У львівському повіті в цей вечір колись ходили щедрувати дорослі дівчата. Гурток дівчат підходив до вікна, і одна з них гукала:

Пане господарю, чи спите, чи чуєте, чи дома ночуєте?
Чи скажете щедрувати, свій дім звеселяти?
Дні діти побудити, самі веселими бути?

Господарі, звичайно, дозволяли, і дівочий хор співав під вікном:

Плила Касуня бистров рікою,
В Дунаю!
В Дунаю, море,
Касуню, зоре,
Серденько!
За нев батенько над береженьком:
«Подай, Касуню, білую ручку!
В Дунаю! і т.д.
«Ручки не даю, най си пливаю».
В Дунаю! і т.д.
Плила Касуня бистрою рікою,
В Дунаю! і т.д.
За нев матенька, братенько, сестричка — і т.д.
Плила Касуня бистров водою,
В Дунаю! і т.д.
За нев миленький до береженька:
«Подай, Касуіню, білую ручку!»
В Дунаю! і т.д.
Ручку подала, сама виплила
З Дунаю!
З Дунаю, море,
Касуню, зоре,
Серденько!3

На Чортківщині дівчата щедрувати не ходять: сидять вдома і чекають на щедрівників-хлопців. А хлопці щедрувати йдуть лише під вікно тієї хати, де є доросла дівчина. Якщо хлопці минають хату дівчини, щедрувати до неї не заходять, то цим показують, що дівці дівувати рано — «мусить ще на запічку кашу їсти». А під вікном хлопці співають таку колядку:

Ой, на леді, на Йордані
Святять воду три янголи.
Йордан воду розливає,
Ворон-коні напуває.
Там Орися біль білила,
Рум’янеє личко мила,
До місяця говорила:
«Ой, місяцю, місяченьку,
Освіти ясно криниченьку,
Немає ким дати знати —
Їдь, батеньку, біль збирати».
Батенько сі відмовляє:
«Я не піду, не поїду,
В мене сани не складані,
Ворон-коні не ковані».

Далі Орися звертається до матері, сестри, брата — всі відмовляються. Нарешті вона звертається до милого:

Миленький сі не відмовляє:
«А я піду, я поїду,
В мене сани поскладані,
Ворон-коні поковані,
Буде Христос на Йордані».4

Окремі групи щедрівників ходять з «козою». До «кози» галичани приспівують:

«Танцю, козуня, танцю, небога,
Дасть тя господар пів золотого…»

Звичай ходити з «козою» тут менше поширений, ніж на Наддніпрянщині або на Гуцульщині.

Хрещення Господнє — третє і завершальне велике свято різдвяно-новорічного циклу, яке в народі має назву Йордан, або Водохреща.Водохреща-союз-українокПравославні та греко-католицькі християни відзначають його 19 січня, тому воно збігається зі святом Богоявлення. Однак, ці свята слід розрізняти.

Із Хрещенням Господнім пов’язують хрещення в Йордані Христа. Коли Ісус Христос досяг 30-річного віку, він прийняв хрещення від Івана Хрестителя в річці Йордані. Коли вийшов на берег – з небес почувся голос Бога-Отця, який назвав Ісуса своїм Сином. І на нього зійшов Святий Дух в образі голуба. Звідси ще одна назва свята — Богоявлення. Православні та греко-католики вважають, що саме це свято засвідчує таїнство Святої Трійці. Адже в цей день, за християнським вченням, з’явився Бог у трьох іпостасях: Бог Отець — в голосі, Син Божий — у плоті, Дух Святий — у вигляді голуба.

Свято Богоявлення у перші віки християнства вважалося збірним, бо стосувався кількох подій із життя Ісуса Христа, які свідчили про Його божественність, а саме: його Різдва, поклону мудреців, Хрещення, чуда в Кані Галилейській і чудесного помноження хліба. Тому й сьогоднішню назву свята «Богоявлення», як стверджує у книзі «Пізнай свій обряд» о. Юліан Катрій, треба розуміти у множині, бо вона означає празник святих Богоявлінь.

Обряд Водохреща та свячена йорданська вода

Опівночі перед Водохрещам вода в ріках, як вірили селяни, хвилюється. Були колись такі відважні любителі таємного, що ходили вночі на річку спостерігати це явище, але… ріки в цей час, звичайно, покриті льодом, і що там під кригою робиться — невідомо. Та все ж набрана з річки опівночі перед Водохрещам вода — цілюща; вона зберігалась у «знаючих» селян за образами на випадок поранення або тяжкої хвороби.

Ще за тиждень перед Водохрещам колись парубоча громада, а пізніше окремі господарі — «спеціалісти» прорубували на річці ополонку, випилювали з льоду великий хрест, ставили його над ополонкою і обливали буряковим квасом, щоб був червоний. Біля хреста будували — теж з льоду — престол. Все це оздоблювали аркою з ялинових або соснових гілок — «царські врата».

Вранці у церкві відбувається Богослужіння. По Богослужінні весь народ іде процесією на річку до хреста. Попереду несуть дерев’яний церковний хрест і хоругви, хор співає «Голос Господній…», за хором іде священик, приклавши золотий хрест до чола, а за священиком — народ. До річки на Водохреща йдуть усі: старі, молоді і діти. Кожен несе з собою пляшку або глечик на воду. Хлопці ще несуть з собою голубів, а мисливці — рушниці, заладовані клейтухом. На колишній Гетьманщині, де ще козацька традиція не згасла зовсім, парубки та молоді чоловіки їхали до річки на конях, заломивши по-козацьки сиві шапки.

На річці, біля хреста весь похід зупиняється і стає на льоду великим барвистим колом, що здалека яскраво вимальовується на тлі білого снігового покривала.

Після недовгої відправи священик занурює в ополонку хрест, а в цей час хор голосно співає: «Во Йордані крещающуся Тобі, Господи…» У свою чергу мисливці стріляють із рушниць, а хлопці випускають з рук голубів, які хмарою літають над «Йорданню».

Коли вже воду освячено, люди підходять до ополонки і набирають у свій посуд води. Всі, хто приїхав на «Йордан» кіньми — чи то верхи, чи то саньми — набирають відрами з ополонки воду і напувають своїх коней — «щоб хвороби не боялися та міцніші були».

Від найдавніших часів християнська Церква вважає освячену йорданську воду за велику святість. Її бережуть цілий рік, ласкаво називаючи “водичкою-йорданичкою”. Ця вода має силу очищувати і зцілювати душу й тіло людини. Йорданською водою також скроплюють оселю, щоб оминало всяке нещастя і гарно велося в домі. Деякі священики навіть переконані, що не існує ліків кращих за святу воду. І що цікаво незрозумілим залишається той факт, як свячена йорданська вода не псується, не смердить, і може довго зберігатися. Кажуть, що, може, срібло помагає, яке є на багатьох хрестах у священиків.

До речі, усі більш-менш значні церковні свята супроводжуються освяченням води. Уперше людина занурюється у святу воду під час хрещення, зазвичай невдовзі після народження. Таким чином людина «оновлюється» для майбутнього достойного життя. Свячена вода неодмінно має бути присутньою під час освячення храмів, житлових і господарських будівель, а також усіх предметів, які використовуються під час богослужіння.

Йорданські традиції

Після водосвяття всі люди повертаються до своїх хат…

Поки мати або старша дочка подасть на стіл обідати, батько бере з-за образу Божої Матері пучок сухих васильків, мочить їх у свяченій воді і кропить все в хаті та в господарстві; потім бере ще крейду і пише хрести на образах, сволоці, дверях і миснику. Управившися з цим, батько сідає за стіл, а за ним і вся родина. Перед їжею п’ють свячену воду, оскільки вважається, що свячена на Водохреще вода має вживатися натще, адже саме за цієї умови вона має найбільшу силу.

По обіді дівчата бігають до річки вмиватися в «йорданській воді» — «щоб були рожеві лиця». На Гуцульщині хлопці водять своїх дівчат до ополонки — «щоб сі умила та красна була».

В місцевостях понад Дніпром було колись чимало вірувань та прикмет, пов’язаних з «Йорданню». Так, коли процесія йшла на річку, то «знаючі» люди придивлялися: якщо перед хоругвами пролетять горобці — нещасливий рік для дітей, граки — для молодих людей, а як про¬летять гуси, то старі люди цього року будуть дуже хворіти, а то й — боронь, Боже — вмиратимуть.

Якщо на Водохреща дерева вкриті інеєм, то на весні у відповідний день тижня — в п’ятницю, четвер і т. д. — треба сіяти ярову пшеницю: «вродить, як гай!»

Якщо на Водохреща день ясний, сонячний, то хліби в даному році будуть чисті, а якщо понурий, небо вкрите хмарами — у хлібі буде багато «сажки» (зони).

Попіл після Різдвяних Свят не можна зберігати — ні в хаті, ні в дворі, бо «буде пожежа»; ввечері ж на Водохреща його треба винести на річку і висипати на лід.
В той момент, як священик занурює хрест у воду, всі чорти та всяка нечиста сила вистрибує з річки і залишається на землі до того часу, аж поки якась із жінок не прийде на річку прати білизну. Коли брудна білизна опуститься у воду, то разом з нею впірнають у воду і всі чорти, що мерзли на землі. А тому побожні бабусі колись не дозволяли своїм невісткам прати білизну на протязі цілого тижня після Водохреща — «щоб більше вигибло нечистої сили від водосвятських морозів».
«Моя теща, — згадує Свирид Галушка, — цілий місяць, було, і сама на річку не йшла, і інших не пускала — така була завзята проти чортів! … Жінка не раз жартома сперечалася з нею: «Та що вони вам, мамо, зробили ті чорти — що ви на них так напосілися?» Де там!… і слухати не хотіла».

Дівчата, набравши з освяченої ополонки води, наливали у велику миску, на дно клали пучок калини або намисто і вмивалися — «щоб лиця красні були».

На Слобожанщині є повір’я, що в день Водохреща буває така хвилина, коли вода перетворюється на вино. Розповідають: один купець їхав з ярмарку і заїхав на річку коні напувати; але замість води він знайшов вино. Тоді купець напився, набрав з собою в посудину і поїхав. Не від’їхав він і однієї верстви, як захотілося йому знову напитися вина; але не довелось, бо в посудині була вже вода: вино знову перетворилось на воду.

Якщо перед обідом на Водохреща господиня місить тісто на пироги, то, витягнувши руку з тіста, не обтирає її, а йде в сад і обв’язує яблуневе дерево соломою, примовляючи: «Щоби сь на той рік родили яблука такі добрі і м’які, як тісто». Цікаво, що в західній Англії в дні Різдва Христового господині йдуть у сад і вклоняються яблуням, щоб ці дерева в наступному році щедро родили.
На колишній Гетьманщині парубоцтво мало такий звичай: по обіді на Водохреща сходилися на льоду хлопці з двох сусідніх сіл або двох «кутків» того самого села і билися навкулачки — хто кого переможе! Переможці забирали собі «орден» — хрест, вирубаний на льоду.

На Полтавщині був колись звичай на Водохреща вчити коней і молодих волів. Молодими кіньми їздили доти, доки вони не вкривалися потом, а спітнілих кропили «йорданською» водою — «щоб здорові і слухняні були».

Якщо ввечері зустрінеться в лісі вовк, то треба казати: «Де ти, вовче, був тоді, як Ісуса Христа на Йордані христили?» Вовк злякається, втече і більше на очі не з’явиться.

Як бачимо, в народних віруваннях часто зустрічається згадка про вовка. Цей хижак має тотемнічне значення (тотем — тваринний або рослинний символ) не тільки в українського, а й в багатьох інших народів, в першу чергу народів Східної Європи, де вовки звичайно водяться. Колись вовки завдавали не абиякої шкоди нашим селянам, нищачи свійських тварин. Поліщуки ділять вовків на дві породи: великих — «конюхів» з сірим хутром і малих — «свинятників» з хутром темнобурим. Зоологи не визна-ють такого поділу і вважають, що це залежить від віку звіра: старші — більші і сиві, а молодші — менші й темніші. Років з пів сотні тому вовки в Україні майже зникли, шкоди від них великої не було, а під час останньої війни, взимку 1942-го року, їх з’явилося знову багато, і вони як і колись, завдавали значної шкоди.

У цей день колядники приходять до кожної оселі з віншуваннями та щедрівками. У Буковині довго зберігався звичай серед парубків — співати величальних пісень у хаті господаря:

Гей, ти, пане господарю, 
В тебе в дворі, як у раю: 
В тебе верби груші родять, 
В тебе дочки в злоті ходять, 
В тебе сини в царя служать, 
Царевочку собі дружать, 
В царя дочку заручили 
Та й додому пригостили.
Гей, ти, пане господарю, 
В тебе в дворі, як у раю: 
В тебе воли половії, 
В тебе плуги золотії, 
В тебе двори все кедрові, 
В тебе столи калинові, 
На них скати все ллянії, 
На них блюда циновії.
Гей, ти, пане господарю, 
В тебе в полі, як у раю: 
В тебе лани, як загаї, 
В тебе хліби, як Дунаї,
На них жита, як жар, ситі, 
А пшениця — як столиця, 
В тебе вівси жубровії, 
А ячмені золотиї.
Гей, ти, пане господарю,
 В тебе в колі, як у раю: 
В тебе коні все турецькі, 
В тебе зброї все стрілецькі, 
В тебе воли, як стодоли, 
А корови, як бороги, 
В тебе вівці гори вкрили, 
В горах зруби без рахуби.
Гей, ти, пане господарю,
В тебе в скринях, як у раю:
В тебе скрині кованиї,
В них червоні небранії,
В тебе шуби соболеві,
Горностаї королеві,
А жупани — як у пана,
А контуші всі в кожусі.
Гей, ти, пане господарю, 
Щасти, Боже, із Йорданом, 
І з водицев, і з царицев, 
З усім домом, з усім добром, 
І з твоєю дружиною, 
І з твоєю челядкою, 
І з синами-соколами, 
І з дочками, як чічками. 
Господарю, як королю, 
Щасти, Боже, з усім двором, 
І з челядкою багатою, 
І з ролями, і з ланами,
І з сусідами, і з панами,
І з Господом Христом Богом,
На здоров’я, на літ много! 
Дай, Боже!

За таке привітання господар обдаровував, бувало щедрівників грішми на церкву. Береза, дякуючи господареві, каже:

«Що ми казали, аби так воно і сталося — і вам, і нам, і сему щасливому двору, і всему миру посполу. Най у вас святиться, веселиться, святая йорданськая водиця, як нині, і в рік, і від року в рік, і на цілий вік. Дай, Боже!»

У деяких місцевостях Поділля та в Гуцульщині в цей день святять «трійцю» — три свічки, зв’язані квітчастою хусткою, намистом і барвистими стрічками. До цього ще додають пучки червоної калини та сухих квітів — безсмертників, або васильків. З «трійцею» йдуть на «Йордан» переважно жінки і дівчата. Під час Богослужіння «трійця» запалюється від свічок, що горять на престолі. Коли вода вже посвячена, то перед тим, як іти додому, «трійцю» гасять, занурюючи свічки в ополонку, де відбувалося свячення води.

Як бачимо, «Йордан» або Водохреща — це чисто християнський звичай, що прийшов до нас на Україну разом із християнством і зайняв одне з найповажніших місць серед традиційних свят нашого народу.

О. Воропай “Звичаї нашого народу. Зима.