Не спи, моя рідна земля!

Прокинься, моя Україно!

Відкрий свої очі у світлі далеких зірок!

Це дивляться з темних небес

Загиблі поети й герої –

Всі ті, що поклали життя  за майбутнє твоє.

(Сергій Фоменко)

Центральна Рада Української Народної Республіки 22 січня 1918 року прийняла 4-ий Універсал, який вперше у XX ст. проголосив Україну «самостійною, незалежною, вільною суверенною державою українського народу». Прийняття 4-го Універсалу, визнаного світовою спільнотою, офіційно в Україні ніколи не вшановувалося. Чому?

А тому, що не лише політики, а й народ часто дозволяє байдужості заполонити життя. Чи є щось страшніше за неї? Чи є щось підступніше? Нема! А вона намагається заволодіти нами. І коли торкнеться, то починаєш тліти та згасати. Саме у такий момент потрібен поштовх, який не дав би зітліти до кінця. Народу завжди потрібні Прометеї.

Олекса_Гiрник

Гірник Олекса

У ніч на 21 січня 1978 року в Каневі на Чернечу гору піднявся чоловік. З собою мав дві каністри з бензином і запальничку. Чотири рази обійшов навколо могили Тараса Шевченка. Підійшов до схилу гори. Розкидав біля тисячі листівок. Облив себе бензином. Натиснув на гачок запальнички – палахнув смолоскипом. Встиг зробити чотири кроки від схилу і вдарив себе ножем у живіт.

Про події тієї ночі на Чернечій Горі СБУ повідомило ЦК КПУ:

«Таємно.

Ворожі проявлення. Черкаська область. 21 січня 1978 р. біля 9 години ранку в м. Каневі на території Музєю-заповіднику Т. Г. Шевченка в 15 метрах від оглядового майданчику місцевим мешканцем Мещеряковим Н. І, 1933 року народження, безпартійним, слюсарем комбінату комунальних підприємств міста, знайдено труп чоловіка з відкритою раною живота. Одяг на ньому згорів повністю.

Стрілки обпаленого наручного годинника показували 8 годин 28 хвилин. Поруч знаходилися: каністра з синтетичного матеріалу ємкістю 2,5 літри, пластмасовий балон ємкістю 1 літр з незначною кількістю рідини з запахом бензину, ніж, запальничка, господарська валіза і шапка-ушанка».

oleksa-girnyk2

Обгоріле тіло О.Гірника, знайдене біля могили Т.Шевченка

Листівки, знайдені на схилах гори, свідчили:

«Протест проти російської окупації на Україні!

Протест проти русифікації українського народу!

Хай живе Самостійна Соборна Українська держава! Радянська та не російська.

Україна для українців!

З приводу 60 річчя проголошення самостійної України Центральною Радою 22 січня 1918 р.—22 січня 1978 р. на знак протесту спалився Гірник Олекса з Калуша.

Тільки в цей спосіб можна протестувати в Радянському Союзі!»

На звороті –   роздуми Олекси Гірника. Вони різні, але всі натхнені Шевченком.

Пам_ятник_Т.Шевченку_на_могилi

Пам’ятник Т.Шевченку на Його могилі в Каневі

Листівка  О. Гірника про самостійність України.

«В своїй хаті своя й правда,

І сила і воля

(з «Посланія» Т. Шевченка)

Своя хата – своя держава, так розумів Шевченко, так і ми розуміємо. Історія повторяється. Чому Україна поневолена? Чому не самостійна? На це питання відповідають ясно Шевченко разом з Костомаровим і Кулішем.

Шевченко в «Розритій могилі» дорікає Богданові Хмельницькому за Переяславську угоду за те, що заключив з Росією договір як рівний з рівним, а що сталось?

Потім гетьман Мазепа хотів відірватись від Росії. Представляє це Шевченко в поезії «Іржавець», де наче підказує, що треба було одностайно стати.

А потім Чорна рада, зруйнування Січі – самостійності й закабалення України.

По першій світовій війні Центральна Рада в Києві проголосила ще 22 січня 1918 р. незалежність України, але росіяни перші посягнули на її незалежність, на незахищену Україну. В обороні України загинули учні під Крутами (станція в ….. Конотопа) – звідси Крути – Крутянці.

На західній Україні проголошується самостійність України 1 листопада 1918 р., але поляки тут же стали завойовувати її.

Настала друга світова війна. Фашистська Німеччина й слухати не хотіла про якусь самостійність України. Закарпатську Україну, яка повстала 1938 р. як самостійна держава, таж Німеччина віддала арбітражем Мадярщині.

А скільки народу пропало. Хто нас не бив, не «визволяв», а найбільше русски. І знов закабалила Росія всю Україну, а недолюдки помагали її катувати. Брат брата вбивав. Таку зрадницьку тактику застосовували русаки, щоб опанувати Україну.

Москофільський рух діяв ще за царської Росії, а тепер діє той же рух, а інша форма: комунізм і привабливе слово «братерство й бружба». Це йде війна без війни на планеті й то всіма засобами за плацдарми, щоб опанувати планету.

Дурний той політик, хто повірить руському. Вони поможуть, а потім заставлять, щоб їх слухати, любити й плескати їм. Чим швидше світ пізнає їхню брехню, то Україна швидше визволиться від їхнього ярма. Світ їх не знає. Знає той хто пройшов через їхні тюрми. Росія лицемірна. Інакше говорить, а інакше робить.

Дайте нам жити! Хай слово правди полетить ракетою!»

Листівка О.Гірника про мову:

«Панівна мова витискає. Пляма на поневоленій мові. Тільки незалежна держава є запорукою збереження нації та її мови. 

Ми навіч бачимо, як сильніша, пануюча нація поглинає й нищить другі нації, а це робиться під гаслом братства комунізму-русофільства.

Багато українців не говорять по-українськи, чи то бояться або заради праці – того животіння. Мішаються в подружжі. Росіяни перетягають їх на своє і так пропадає нарід. Навіть ті, які пишуть по-українськи, то говорять по-російськи.

Словом, російська нація як пануюча й сильніша нищить другі народи й то з любові й дружби до їх.

І знов звертаюсь до Шевченка, до його науки, до його перлини: «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнєє посланіє». Там все знайдеш і до теперішнього застосуєш.

Учитесь, читайте,

І чужому научайтесь.

Й свого не цурайтесь.

На жаль так не є, а хто вірить руському, що все маєш, чого хочеш, то нехай пропадає.

Вже Скрипник повірив і наложив головою й інші.

Слово рідне, скарбе мій,

І в мертвотних напастях рутини

Ти мій єдиний

Ти мій цілющий

Душі підбитої напій.

( Черкасенко )

А тепер поглянемо на Україну, на її міста. Все по-російськи. От у Харкові, в Донбасі навіть шкіл українських нема. Нема ніби закону Валуєва, а Росія далі послідовно нищить Україну – русифікує її. А вже про статистику, то нікому не показують і не вчать. Дайте нам жити так, як поляки, чехи живуть, чи другі слов’янські народи. Дайте нам жити й творити по своїй владарній волі й величній ідеї свої права, свої закони. Не губіть, не вбивайте меншого брата, як ви називаєте!»

Текст прощальної листівки О.Гірника:

«Простіть!.. Я Богу помолюсь…

Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що проклену святого Бога,

За неї душу погублю!

Т. Шевченко  Сон («Гори мої високії…»)1847 р.

Всі росіяни говорять, що Шевченко ваш і пам’ятник йому ставите. Лицеміри ви і фарисеї. Ви, руські любите на братові шкуру, а не душу.  Якби встав Шевченко з гробу живий, то ви б його знову розпинали за «Розриту могилу», за «Іржавець», за «Кавказ», за «Сон», словом за слово правди. І мені довелось запити наперед з польської чаші, а потім московської московську отруту. Прийшли нові імператори, тепер не царями себе звуть, але генераліссімуси, чи  генеральні секретарі. Пігнали нарід на Сибір, у Караганду й по цілій Росії і розбудували за дурні гроші та за «гарбушку» нове царство. Україну зробили чисто російську, міста російські.

Виховуєте на донощиків і фарисеїв, виховуєте, щоб свій свого бив без батога, щоб свій свого поганяв, а вам плескав.Людина в Радянському Союзі – це найдешевша істота. Що хочете, то з нею можете зробити. І так ви руками тюремників побудували і Біломорський канал, Московський канал, північну залізницю і багато других будов.

На словах все на благо людини, а фактично, хто, як може. А що казати про Україну, про її долю, бо Україна на лопатках.

Перші російські революціонери, декабристи, з якими дружив Шевченко, боролися проти царизму за волю і незалежність усіх народів, але їх тепер називають лібералами. Теперішня Росія нічим не уступає царській. Що більше, хоче опанувати цілу планету. Форма тільки змінилась. А я піду за словами Шевченка з «Юродивого»:

О роде суєтний, проклятий,

Коли ти видохнеш? Коли

Ми діждемося Вашінгтона

З новим і праведним законом?

А діждемось – таки колись!»

Олекса довго і важко йшов до цього кроку. Він не міг не розуміти, що «оборону тримають тільки ті, хто залишився живим». Він бачив тотальне знищення українського народу і всього українського. Він бачив і усвідомлював, що здатних тримати оборону залишалося мало, тому “кожний жовнір” мав велику ціну. Але він також бачив, що велика кількість, залишившись в живих, припинили оборону. Тому було багато причин. В першу чергу – страх. Олекса бачив, що навіть в цієї «маси» – заляканої і оплутаної брехнею, все одно живуть настрої протесту, незгоди і бажання не бути бидлом.

Треба було збудити ці настрої, зворушити людей, дати поштовх, що не все втрачено, що рано Сатані святкувати перемогу, що є можливість повернутися до світла і жити людським життям. Іншого засобу, ніж як стати «смолоскипом» для свого народу Олекса не бачив.

6 січня 1978 року в прощальному листі до своєї дружини він написав:

Дорога Каролько, дружино моя.

Тепер уже пишу до тебе останнього листа. Осталось мені ще кілька днів прожити, а далі збиратись в далеку дорогу. Як солдат на певну смерть.

Осталось мені перейти ще послідню кладку, щоб дійти до наміченої мети. Ще пересвяткую разом і гайда в дорогу. Беру з собою грудочку землі, щоб попрощатись з нею, щоб попрощатись з рідними й знайомими.

Прощай Каролько. Ти мені найрідніша! Прости мені, що швидше відходжу. Так видно треба. Клади свою руку на мою і прощаймося. Помагайте собі як можете.

Я йшов простою дорогою, тернистою. Не зблудив, не схибив. Мій протест – то сама правда, а не московська брехня від початку до кінця. Мій протест – то пережиття, тортури української нації. Мій протест – то прометеїзм, то бунт проти насилля і поневолення. Мій протест – то слова Шевченка, а я його тільки учень і виконавець.

Каролько, дружино моя, не дорікай мені за смерть бо я на дорікання не заслужив собі. Згадуй мене незлим добрим словом, а що не так, то прости мені.

Скоро моє слово заговорить на цілий світ. Заговорить ціла Україна і Дніпро, і Карпати. Слово полетить далеко.

Я не перевищую. Але слово протесту поки що все.

Ти оставайся здорова, а я піду в дорогу. Цілую Тебе міцно в останнє. Прощай.

Олекса.

6 січня 1978 р.

Вчинок Олекси Гірника примушує задуматися над долею нашого народу, над своєю долею. Виникають питання, що ж це за оточення у нас, і які ж ці «братерські» обійми, що звільнятися від них люди були вимушені самоспаленням? Питань багато. Відповідь мабуть одна – Олекса Гірник віддав найдорожче – життя заради свого народу, не дарма.

Свій жертовний вчинок він перетворив на потужну зброю опору і освітив шлях українському народу до своєї волі і долі, до своєї хати, де, за словами Шевченка, «своя правда».

За  архівними документами музею “Смолоскип”.

Людмила Огнева

Годова Донецького відділу Союзу Українок