Схоже, що в Криму сьогодні вибухають ті міни, що їх усі попередні українські адміністрації покинули напризволяще в надії, що вони в землі якось перегниють.

Крим

Глава МЗС Швеції впевнений, що Росія створює в Криму “сіру зону” / REUTERS

Напевно, оглядачі назвуть якісь помилкові кроки з боку й нинішньої влади, хоч я особисто не готовий їх у цьому випадку звинувачувати. Кримську «пружину», яка сьогодні з такою легкістю розпрямляється, стискував Путін упродовж тривалого часу, відпрацьовуючи на штабних нарадах усі деталі нинішніх операцій. Годі новому українському уряду за кілька революційних днів нейтралізувати те, що готувалося в Росії роками.

Проте за цим висновком немає песимізму. Надмір уваги до деталей може зашкодити спроможності побачити цілу картину. Недавно моя американська приятелька д-р Френсіс Форд Плюд у відповідь на мій відчай ствердила: «Жертви Майдану були потрібні, щоб увиразнити зло». Це правда: страхітлива бійня 18–20 лютого увиразнила сатанинськість зла Януковича навіть в очах його прихильників. Без цих жертв зловісна система не посипалася б.

Те саме і з Кримом. Нинішня напруга й гра мускулів (і дай, Боже, щоб не людські жертви) потрібні, щоб увиразнилось зло Путіна. Увиразнилось передусім в очах проросійськи орієнтованих кримчан, які мають видужати зі своєї «задивленості на Росію». Але також і в очах самих росіян, все ще заворожених путінськими гаслами «величі й сили» Росії. А ще в очах усього світу, який має усвідомити вже не приховану біснуватість російського реваншиста.

Сьогодні відбуваються пологи нового Криму, який уже набагато легше прийме кримськотатарську природу своєї автономії та сповниться «чуттям єдиної української родини». Так розгортається перед нами феєрична «Небесна педагогіка», яка приносить спасенну надію.

Припускаю, кожний черговий аеродром, захоплений російськими солдатами в Криму, виглядає в очах накачаного кремлівського «ковбоя» дуже круто. Так само круто мали виглядати атаки на Майдан українського «Беркута».

Проте насправді все це лише спазми хворобливої гордині, яка неминуче веде своїх носіїв у пекло поразки. Зло, оголене у своїй сутності, втрачає здатність маскуватися під добро. І замість донедавньої мішанини добра і зла наступає ясність, в якій добро стає нарешті спроможним мобілізуватися.

Але все стає можливим лише тоді, коли страждання і жертви увиразнюють зло. Хай же благословенними будуть ті, що зривають його облудні покрови!

Мирослав Маринович