От тільки де та могила — не відала навіть її донька… 24 квітня 1940 року винесли смертний вирок Олені Левчанівській — видатній громадсько-політичній діячці міжвоєнного періоду.Олена-Левчанівська
Українська громада Волині на початку 20-х років минулого століття була доволі активною в політиці. Поштовхом до політичної самоорганізації стали парламентські вибори 1922 року. Волинська інтелігенція ввійшла до складу створеного в рамках Блоку національних меншин автономного Українського національного виборчого комітету Волині, Холмщини, Підляшшя і Полісся (УНВК). У результаті вдало проведеної передвиборної компанії УНВК здобув блискучу перемогу. Двадцять українців увійшло до сейму і шестеро — до сенату. У польському парламенті вони утворили Український клуб, або Українську парламентську репрезентацію (УПР). В основі її політичної програми була вимога надання територіальної автономії західноукраїнським землям у складі Польської держави.
Першою і єдиною жінкою, яка представляла інтереси волинян у найвищому органі державного управління, була Олена Карпівна Левчанівська (Гродзінська). Народилася вона 21 січня 1881 року у маєтку Городно на Волині. Олена Левчанівська не належала до жодної партії і взагалі не переносила партійництва. Ще перед Першою світовою війною вона відкрила школу в рідному селі. Заняття проводили у родинному будинку Гродзінських. Офіційного дозволу у влади не брали, врахувавши очевидність відмови. Навчання вели українською мовою. Більшість учнів були українцями, кілька євреїв і поляків. У школі викладали математику і фізику, історію і географію, українську й російську мови. Вечорами організовували для дорослих читання творів Тараса Шевченка, Леоніда Глібова, Івана Котляревського, Марка Вовчка, Миколи Гоголя та статей з українського журналу «Маяк». До школи горнулися не лише діти, а й дорослі. Її відвідувало близько 90 осіб. Влада звернула на це увагу і почала в селі будувати нову школу, але все перервала Перша світова війна.
Після 1917 року Олена Левчанівська протягом двох років жила в Житомирі. Там працювала в культурно-освітній організації «Просвіта». Потім повернулася на Волинь і продовжила роботу в ковельській «Просвіті» та в Раді соціального забезпечення. Згодом переїхала до Луцька, де очолювала благодійну секцію повітової «Просвіти».
У 1922 році Левчанівську обрали в сенат Речі Посполитої, вона стала членом комісії закордонних справ. На церемонії присяги сенаторка хотіла говорити українською мовою, але за протоколом змушена була «присягати» польською. На дебатах у сенаті вона не обмежувалася питаннями прав та становища жінок, а захищала національні інтереси українців і білорусів.
«Замість того, щоб відбудувати наші зруйновані села, замість того, щоб допомогти нашим українським та білоруським селянам загосподаритися — ви відібрали від нас нашу землю та посадили на ній своїх осадників, а за ті податки, під непомірним тягарем яких руйнується наше селянство, ви будуєте фільварки для тих осадників у той час, коли наші селяни живуть ще в землянках. Замість того, щоб оточити опікою наш край, зруйнований світовою війною — ви руйнуєте його до кінця», — відзначала вона, звертаючись до членів сенату в промові 28 липня 1924 року.
Сенаторка звинувачувала польський уряд у нехтуванні потреб національних меншин, звертала увагу на брутальність поліції, фізичний і психологічний терор поляків щодо меншин. Її, як і інших членів Українського клубу, особливо обурювало те, що таке ставлення до українців поступово закріплювалося за конодавчо. Ряд «кресових законів», що стосувалися державної мови і мови органів державної адміністрації та місцевого самоврядування, реформ у галузі шкільництва, відкривали можливості для дискредитації і полонізації національних меншин у Речі Посполитій.
Олена Левчанівська однією з перших членів парламенту на державному рівні вивчала й підняла питання про становище українського шкільництва. В одній зі своїх промов вона вказувала, що за три роки польського панування 930 навчальних закладів закрито або перетворено на польськомовні. З 650 тисяч українських дітей початкову освіту здобували лише 300 тисяч, решта — відмовлялися навчатися чужою мовою.
Захист інтересів українців як найбільшої національної меншини у Польській державі був головним у діяльності Олени Левчанівської. Глибоко продумані, аргументовані промови сенаторки містили переконливий статистичний матеріал. На міжнародних форумах вона розповідала правду про становище українців у Польщі. Разом із визнаними на той час лідерами українського жіночого руху Софією Русовою, Міленою Рудницькою, Оленою Кисілевською, Олена Карпівна неодноразово предс тавляла українське жіноцтво на феміністичних з’їздах. Так, на одному з них у Римі в травні 1923 року делегатки-українки О.Левчанівська, С.Русова, П.Зеленівська, М.Липовецька, Н.Онацька розповсюдили брошуру, в якій яскраво відобразили становище українського народу у складі Другої Речі Посполитої.
Саме за підтримки і безпосередньої участі Олени Левчанівської був зареєстрований у 1927 році статут Союзу українок Волині. Така діяльність була оцінена польською пресою, а згодом прокуратурою як антидержавна агітація. Президія Сенату доручила одному з польських сенаторів детально вивчити справу. Проте Олену Левчанівську не взяли під слідство, найімовірніше, щоб не заплямувати авторитету польського парламенту перед міжнародною громадськістю.
Після закінчення сенаторських повноважень Олена Левчанівська деякий час проживала в Луцьку. В 1931 році разом з дочкою Іриною вона переїхала в родинну садибу в село Линів (тепер Локачинського району). У вересні 1939 року господарство перейшло у власність радянського сільського комітету. Колишнім господарям залишили лише одну кімнату в будинку і корову. Родину позбавили всіх джерел доходу. Олена Левчанівська стала найбіднішою в усьому селі. Захворівши, не могла навіть заплатити за ліки. Незважаючи на стан здоров’я, 22 листопада 1939 року її викликали на допит до повітового центру в Горохів.
24 грудня після проведеного обшуку Левчанівську заарештували. Енкаведисти зовсім не цікавилися паперами чи книгами, лише забрали деякі цінні речі. Їй довелося оформляти власноручно протокол обшуку через неграмотність представників влади. Як непорозуміння сприйняли цей арешт рідні й знайомі Олени Карпівни. У січні 1940 року вона стала в’язнем Луцької тюрми. Почався останній період її життя, який проліг через сталінські в’язниці.
Сьогодні його досить складно відтворити. Ті скупі відомості, поодинокі листи, які знаходилися в особистому архіві її дочки — Ірини Олександрівни, свідчать про мужність і розважливість патріотки-волинянки. За неймовірно важких умов, хвора, вона знаходила у собі сили підтримувати товаришок по камері, вчила їх німецької і французької мов. 24 квітня 1940 року Олені Карпівні винесено смертний вирок. 30 травня 1940 року Левчанівську вивезено з Луцької тюрми. Її дочка Ірина Левчанівська у спогадах зазначала: «Лише 1962 року в «Енциклопедії українознавства», випущеній видавництвом «Молоде життя», в томі 4 на 127 сторінці я надибала на замітку про О.Левчанівську, в якій сказано, що вона померла 1949 року на засланні в Казахстані. Але це неправда. Відомості про розстріли видатних громадських діячів особливо засекречувалися. 1994 року прокурору Польщі було передано з Москви списки розстріляних 3435 українців. Комісії зі Львова вдалось отримати списки, підписані 24 квітня 1940 року. В них є і О.К.Левчанівська — жертва №43/3-37».

Тамара Раєвич-на сайт

Тамара Раєвич

доцент Східноєвропейського

національного університету

ім. Лесі Українки,

почесний член СУ з 2007 р.