Ірозіпнуть тебе, і прокленуть, 

І на іконах намалюють знову.

І ті жінки, що йшли з любов’ю,

На Тебе знов молитися почнуть.

І наречуть онуків і синів

Твоїм ласкавим іменем, мій друже.

І в спогадах далеких, небайдужих

Тобі дарують кілька тихих слів.

Ірина Стасів-Калинець «В.Чорноволу»

черновол1

Культури і нації завжди занепадають, не маючи добрих взірців, утрачаючи дороговкази та занедбуючи засадничі цінності свого існування. Такі зразки до наслідування ховаються не тільки в сивій давнині. Вони є і серед наших сучасників. Їх не можна не помічати, протест проти них означає їх визнання, а ігнорування – власну безвихідь.

Чого ж хотів Чорновіл?

26 березня виповнилося 15 років від дня загибелі Вячеслава Чорновола – людини, яка  ще за своє життя стала символом незалежної України.

Разом з Іваном Світличним, Євгеном Сверстюком, Василем Стусом, Василем Симоненком, Аллою Горською, Лесем Танком та іншими діячами української культури, Вячеслав Чорновіл започаткував у 60-ті роки національно-визвольний рух, що згодом здобув назву «Шестидесятництва». Протестуючи проти хвилі арештів української інтелігенції, він зібрав матеріали про злочинні дії КДБ. За кордоном вийшли дві його книжки: «Правосуддя чи рецидиви терору» та «Лихо з розуму». В Англії у 1975 році за ці книжки В.Чорноволу присудили міжнародну журналістську премію, в незалежній Україні – Шевченківську, а в СРСР у 1967 році – 3 роки ув’язнення. Після звільнення В.Чорновіл продовжував правозахисну діяльність, заснував  і нелегально видав журнал «Український вісник», за що у січні 1972 року був знову ув’язнений. В мордовських політичних таборах він – один з організаторів акцій протесту, зокрема, боротьби за введення статусу політв’язня в СРСР. Автором проекту такого статусу був сам В.Чорновіл. Після 6 років мордовських таборів та 3 років заслання, волі Вячеслав так і не побачив. У 1980 році йому поставили ультиматум: або прилюдно відректися від своїх поглядів, або припишуть кримінал. Справа була сфабрикована. На протест В.Чорновіл розпочав 120-денну голодовку і був засуджений ще на 5 років. В Україну повернувся 1985 року. Відновив легальне видання журналу «Український вісник», навколо якого згуртувався актив Української Гельсінської Спілки (УГС), що стала праобразом першої, по-суті, політичної партії в Україні.

«Якби мене запитали, чи жалкую я про те, як склалося моє життя, про відсиджені 15 років, я б відповів: анітрохи… І якби довелося починати все спочатку та вибирати, я б обрав життя, яке прожив.

Часи змінюються, інколи залишаєшся майже один. У мене таке було. Але все одно вірю, що чиню правильно. Не будемо говорити високі слова про ідею, відповідальність тощо. Ти вирішив, що так, а не інакше потрібно діяти. Віриш у свою дорогу? Іди й не звертай!..» – говорив В.Чорновіл на зустрічі з шахтарями у Донецьку.

Чого ж хотів Чорновіл, за що спалив своє життя?

- Щоб ми самі могли вирішувати свою долю.

- Щоб ми були господарями на власній землі.

- Щоб відродилась віра наших батьків.

- Щоб Україна стала європейською державою.

Такі особистості, з одного боку, не завжди вписуються в сьогодення, у свою епоху, а з другого – вони не покидають нас зі своєю смертю. Таким і є Вячеслав Чорновіл. Він залишається у нашій з вами сучасності своїми думками й вчинками, своєю вірою й боротьбою, своєю енергією та любов’ю.

Проте постаті В. Чорновола не загрожує перетворитися в ікону, до якої треба прикладатися. Бо всім своїм життям ніколи не претендував на роль святого чи великомученика. Він не вважав ворогами навіть тих, хто саджав його до в’язниці, хто збиткувався над ним. Друзям, які радили йому – голові Львівського облвиконкому звільнити з посад усіх тих, хто був причетний до його арештів, заслання, а тепер опинилися у його підпорядкуванні, він відповів: «Немає ким їх замінити, а оці, які єсть, – професіонали, знають свою справу. Це – по-перше, а по-друге, немає в мене до них ненависті, бо це – люди, які заробляли хліб таким ось шляхом, а інші – інакшим. Ми з ними боремося і тепер, але не в умовах диктатури. Ось – це важливо». Хотілось би мені запитати у Вячеслава Максимовича: «А що, наші непрофесіонали не змогли б красти так як ті професіонали?» Й по-сьогодні не загоїлася рана, нанесена Народному Рухові розколом. Тоді були деякі причини для непорозумінь, однак дрібні. «Дрібненькі людці, плюгавенькі, їм хотілося слави Чорновола. Але щоб її мати, треба мати Чорновола в душі» – таку оцінку тим подіям дав професор Василь Яременко. На траурному мітингу соратник В. Чорновола Михайло Косів сказав: «Твоя постать нині виростає по всій планеті. А ті, які хотіли применшити Тебе, вчинити Тобі недовіру, маліють і мізерніють на очах. Тобі вибрано місце на центральній алеї Байкового кладовища, бо ти був центральною фігурою в утвердженні Української національної держави».

 «Зеківський генерал»

Михайло Хейфець у своїх спогадах «Українські силуети» дав блискучу характеристику В. Чорноволу.

Вони познайомилися у лютому 1977 р. в Явасі на етапі до 19-ї зони, де знаходилась лагерна тюрма (ПКТ). майор Александров «приписав» Чорноволові шість місяців ПКТ за те, що той став на Статус політв’язня. Тобто: повністю відмовився від виходу на роботу, від вишукування на «перевірку» і у їдальню, від усього «режиму», розробленого МВС для лагерів та тюрем. «Життя в ПКТ невеселе: замість барака в’язня переводять у камеру, іноді поодинці; замість туалету надворі стоїть параша в камері; пайок ополовинюється, «ларьок», тобто закупка додаткових продуктів в магазині зони, зменшується втричі, а листування вчетверо (один лист у два місяці замість звичайних двох листів на місяць). Навіть звичні мордовські зеки сумують, коли їх етапують до ПКТ! Але Чорновіл їхав тоді до ПКТ, як Наташа Ростова додому після зустрічі на балу з князем Андрієм: Він випромінював енергію…» – пише М. Хейфець.

В Явасі група етапників, довго чекала на погрузку у «воронок». Погрузка затримувалась: когось «менти» чекали. Аж ось гримнув гальмами наступний состав. Звідти привели двох зеків високого і низького. Високого посадили в «автозаці», як належить особливо небезпечному, в «стакан», і звідти через металеву стіну він почав засипати компанію «останніми новинами»: «Хлопці, я задумав провести в ПКТ серію голодовок на підтримку Статусу політзека. На захист кожного пункту Статуту буду проводити голодовку і подавати докладну заяву, навіщо потрібен цей параграф Статуту. Голодовки проводитиму тільки якщо будуть садити до ШИЗО з ПКТ в кожний голодний день, – все рівно тим паєчком у 400 грамів голоду не вгамуєш, так хай хоч один день з користю пройде. Як ви рахуєте?»

Десь за тиждень після прибуття Чорновола до зони всі були попереджені, що зони суворого режиму в Мордовії планують провести стоденний страйк з вимогами визнати в СРСР Статус політичного в’язня. 21 квітня 1977 р. в’язні вперше не вийшли ні вишукуватись, ні на роботу, зірвали нашивки і оголосили на сто днів повний саботаж всіх лагерних вимог – на честь наступної Білградської наради 35 держав Европи і Америки.

Щодня страйкарів відводили до карцеру. Всі місця у всіх камерах були зайняті. «Веселий був карцер у перші статусні дні. Завжди найтяжчі у карцері ні голод, ні холод, а самітність і мовчанка. Розмови між камерами заборонені, а якщо будеш перегукуватись з сусідами, ризикуєш після закінчення карцерного строку втратити «ларьок» або навіть отримати новий карцерний строк. Але ж тоді було свідомо заплановано сто днів без ларька і сто днів у карцерах – а в цій ситуації чим можна було страйкарів укусити?» (м. Хейфець).

І карцер перетворився у статусний клуб. Мешканці його перегукувались вільно, а на будь-яке зауваження наглядача була стереотипна відповідь: «Ми на Статусі! Ми поза закону!» Чорновіл – володар камери ПКТ, де був радіорепродуктор, записував у себе всі новини і одразу ж диктував їх усім камерам.

Чорновола намагався зупинити політрук зони: «Не можна кричати в карцері…». На що отримав відповідь: «Громадянин політрук, я веду політзаняття. Ви ж самі не можете допустити, щоб статусники сто днів не слухали політзанять… Я нічого їм не повідомляю, окрім московських повідомлень».

Що робити? Режим вимагає тиші у карцері, але режим вимагає і щоденних політзанять… Політрук почав щоденно вести з Чорноволом бесіди. Головна тема цих бесід:  «СРСР не має політв’язнів, тому і не має Статусу політв’язня». Основний аргумент політрука був таким: оскільки в державі не існує кодексу політичних злочинів, а є єдиний кримінальний кодекс, значить, в ній немає політв’язнів, а є тільки кримінальні злочинці. Повинно  раніше  дати  юридичне визначення політичного в’язня, а потім вже говорити про його статус. Інакше кожний крадій оголосить себе політиком. Але суперечити Чорноволові було важко. Його відповіді були переконливі:

«Визначення політв’язня вже дано. В книзі одного англійського комуніста, вона є в бібліотеці, наводиться визначення, яке дала Анжела Девіс. Вибачте, вона для Вас – авторитет?» «Так» – погоджувався політрук.

- Так ось, Девіс так визначила політв’язня: це особа, яка переступила закони даної держави не в особистих інтересах, а суспільних інтересах – в інтересах всього суспільства, або окремої його групи. Кожного з нас, ну, майже кожного, суд звинуватив не у корисливих мотивах, а навпаки – інкримінував, що ми власні кошти вкладали у наше «прєступноє дєяніє».

- Але, вимагаючи Статусу, ви домагаєтесь переступу Радянського Закону. А наша задача – виконувати закон, а не допомагати його переступати.

- Ви маєте рацію, ми хочемо змінити закон. І свідомо йдемо на його переступ.

- А ви називаєте себе правозахисником! – парирує політрук.

- … але ви не дали нам ніякої можливості змінити закон, який ми вважаємо  не справедливим, окрім переступу цього закону. Ми відправили проект Статусу до Верховної Ради і не отримали ніякої відповіді по суті теми. Тільки тоді ми вирішили переступити законодавство…

-  Ну, за дії Верховної Ради я відповідати не можу, – і політрук йде собі геть.

Кожного дня начальство зверталось до страйкарів з умовляннями. До Михайла Хейфеця звернувся «господарь зони» Пікулін: «Навіщо ви, Хейфець, стали на Статус? У вас зовсім немає самостійності у діях, самолюбства. Все робите так, як наказує ваш зеківський генерал – Чорновіл!»

А як командував цей генерал? «Приємна риса Чорновола – природженого  лідера – відсутність марної пихатості, гонору. Командує, вимагає, але при цьому не вважає себе  головним, розумним, кращим. Справа вимагає, а не командир! В особистому спілкуванні він залишався цілком простим хлопцем і у той же час вмів зберегти у середовищі українців величезний, легендарний авторитет. Достатньо було в зоні будь-якому українцеві сказати: «Звертаюсь до вас за дорученням Чорновола. Славко просить…», щоб люба справа виконувалась. … Але при усій зовнішній простоті і демократичності Чорновіл вмів відстоювати свої «генеральські» повноваження». (м. Хейфець)

Спостерігаючи за Чорноволом з боку, Хейфець порівнював його з Ганді, Неру: «Це – подібний їм тип національного вождя. Йому б діяти у будь-якій колонії Британської імперії, де юридичні, історичні і логічні аргументи – увесь скарб, яким володіє Чорновіл, – вислуховуються, оцінюються, сприймаються противником. За складом душі Вячеслав благородна людина».

В статусний період він не міг виходити у зону – під час перезмінок між карцерами його виводили не до зони, а до тюремної камери. Проте він впевнено диригував статусною акцією. Кожний голодний (через добу) ранок він оголошував всьому бараку, який пункт Статуса буде темою чергової заяви на ім’я прокурора і у честь чого всі проводять сьогодні чергову голодовку протесту. «Ми вимагали від варти папір, і писали заяви. Потім кожний читав свій твір уголос всьому бараку – це було схоже на змагання поетів у середньовіччя – віддавали все наглядачу, і лягали у дрейф: у день голодування бажано менше рухатись, краще перележати на підлозі» (м. Хейфець) .

Страйкарі нічого не вимагали особисто для себе, для всіх, але тільки прав для політв’язнів СРСР. Акція набула світового резонансу завдяки особій заяві академіка О.Д.Сахарова.

Адміністрація зі злістю заявляла: «Своєю акцією в зоні ви принесли більше шкоди радянській державі, ніж злочинними діями на волі».

Отаким був В.Чорновіл. Нині в Україні немає такої Постаті, але не можна сказати, що Вячеслав Чорновіл зник з політичної арени. Зараз, як ніколи, на часі Його молитва:

«Дай Боже нам любити Україну понад усе сьогодні – маючи, щоб не довелося потім гірко любити – втративши».

Людмила Огнева

Годова Донецького відділу Союзу Україно