Серед державних свят України День матері заслуговує на особливу увагу. Це – наша національна традиція, історія, зв’язок із міжнародною спільнотою й відчуття нашого народу її частиною; це – буденність і святковість родинного побуту; це – молитва до Пресвятої Богородиці за долю дитини, народу та держави.

Указом Президента України N 489/99 від 10 травня 1999 р. встановлено щорічно, у другу неділю травня, відзначати в Україні День матері. Таким чином на зламі століть підтримано ініціативу Державного комітету України у справах сім’ї та молоді, міжнародної організації «Жіноча громада», Спілки жінок України, громадської організації «Союз українок». Кожна друга неділя травня стала традиційним Днем матері та засобом єднання з міжнародною спільнотою. Загалом його оголосили святом 23 країни (в тому числі: Бахрейн, Гонконг, Індія, Малайзія, Мексика, Нікарагуа, Об’єднані Арабські Емірати, Оман, Пакистан, Катар, Саудівська Аравія, Сингапур, Австралія, Україна та ін.). Крім того, понад 30 країн відзначають свято в інші дні.

На традиційність Свята матері вказує народна пісня:

«Ой, я маю три матері, та всі три хорошії

 Три матері, три квіточки, як три красні рожі,

 Перша мати – Непорочная, як лілея біла,

 Із Дитятком – Немовлятком, Пречистая Діва.

 Друга мати – це найкраща на світі країна.

 Земля наша, наша славна Ненька-Україна.

 Третя мати – що ж про неї гарного сказати?

 Це ласкава, люба, мила, рідна моя мати.

 Ой, маю я три матері, та всі три хороші.

Три матері, як три квітки, як три красні рожі».

Водночас, духовно-релігійні звичаї визначають травень як місяць Матері Божої.

Традиція відзначати другу неділю травня, як день Божої Матері, Матері Землі та Матері земної в українському етнографічному регіоні відома здавна. Травневі дні й початок червня з давнини присвячувалися Ладі – богині життя, весни, родючості, народження, жита-зерна, яка витворює і воскрешає відмерлу на зиму природу, робить землю плодючою. В українській традиції Лада символізує світову любов, що є основою життя на землі. Щоб мати покровительство богині на майбутнє в пожертву їй приносили: млинці, кашу, хліб, мед, сир, молоко, олію, крупи, пироги, нитки, візерунчате печиво, шкурки куниць, ласок і соболів, зерно, яйця, пиво, хустки, полотно, вовну, посуд.

На початку ХІХ ст. церковна громада відзначала «місяць Травень – день Божої Матері», щоденно ввечері відправлялася «маївка». У п’ятнадцятий день (третя неділя) після Великодня відзначається День жінок-мироносиць. Цей день Церква присвячує пам’яті святих жінок-мироносиць, щоб вшанувати і намагатися наслідувати їх у любові до Ісуса Христа, у чеснотах, яких у них було багато – скромність, терпіння і смирення (вони не нарікали на Господа, не заздрили іншим і не впадали у розпач). Селяни вважали Неділю святих жінок-мироносиць жіночим святом. Християни й зараз вшановують жінок-мироносиць тому що вони не тільки, як вказує біблейська легенда несли пахуче миро до гробу Спасителя, а й були носіями великої віри, непохитної вірності, співчуття, милосердя і любові. Не зникли у світі ні вірність, ні любов. Вони – як і турбота, самовідданість, милосердя, доброта, – завжди пов’язані з образом жінки.

У виданні «Світлиця» (2006 р.) голова Донецького обласного відділу ВГО «Союз українок» пані Людмила Огнєва, використовуючи народні джерела, описує як святкували наші предки. У травні, коли вишня мов наречена, вбирається у біле і яблуня красується у пишному вінку, приходить на землю світле свято. Стукає у кожну оселю, велику й малу, і, ставши на порозі, нагадує всім про призабуту мудрість віків – щоб за звичаєм вшанувати Материнську Долю в другу неділю травня поспішали до рідної домівки діти: разом із ненькою обійняти яблуню, пригорнути вишневі віти й уклонитися вінку землі – барвінку: Спасибі тобі, Земле Тетяно, за те, що рід людський увічнила: бабусю у вишню возвела, матінку яблунею назвала, а сестру з калиною поєднала. Тут же закопували кусники хліба, гроші й зерно, «щоб у добрі та спокої довіку бути». По тому йшли до хати, де за давнім звичаєм мали вшановувати матір хлібом та дарунками. Відчинивши двері, промовляли: Пороги, пороги, із вас – дороги! Дозвольте ступити, матір обійняти, Сиву голубоньку поцілувати. Мати зустрічала дітей, скропляючи їх свяченою водою: Вода до ніг – на долю, вода до рук – на щастя, вода на поріг, щоб у достатку жив наш рід! Син подавав свій дарунок (хусточку, чобітки, або черевички) зі словами: Нене-горличко, сива ластівко, сонце ясне, усміх дня, Ви прийміть цей дарунок, матінко. Мати з великою пошаною приймала дарунки і клала їх на стіл поряд із хлібом: Хліб на столі – доля в руці щастя вітається, доля – не цурається. І далі промовляла: Нехай люди бачать, а онуки вчаться, матір поважають – честь бережуть. Не забувала про матір і донька. Побіля братових дарунків лягала сестрина вишиванка – голубе з жовтим по білому. Нитки добиралися в святкові дні, а сплітались у візерунок у Чистий четвер: «щоб мати захисну силу від лихого ока і слова». Не було на тій вишиванці чорного кольору: Нехай матуся на сім світі добро творить та до вишні та яблуні ходить. Окрім дітей, вітали господиню рідня, чоловік. Добрим знаком було дістати від чоловіка ложку, коралі, сон-траву, як символи життєвої снаги, надійності й спокою. Та найкориснішим вважалося зібрати вранці росяні пелюстки яблуневого цвіту і потай, з-за спини, обсипати ними жінку. Це оберігало її від хвороб, возвеличувало у материнстві. Ті діти, що не могли з певних причин приїхати на свято, передавали матері свої вітання, а у себе дома ставили перед образом Богородиці свічку і просили:

Вічко, свічечка, світи,

На матінку укажи,

В щасті-долі щоб жила,

Здоров’ячко берегла».

Поширеним був звичай зберігати зрізані на Мамин день яблуневу й вишневу гілочки. Витоки його – легенда про матір і доньку, які йшли лугом, обоє дуже вродливі й гарно співали. Люди про них говорили: «Спів – від Бога, краса – від землі. Таке рідко кому випадає, а тут і передати нікому: дітей-онуків немає». Не раз бідкалася стара матір: «Я б і серце своє віддала, щоб онучків мати». Донька у відповідь лиш мовчки кивала головою. Переказують, що ці прохання почув Вітер-старець, який всі таємниці знав, і повідомив він жінкам, що по смерті матимуть те, що хотіли. Таке віщування здійснилося згодом: старша жінка, яка могла б стати бабусею, у вишню перетворилася, зі своєї крові ягідки родить і серце у зернятках-камінчиках ховає. А донька, у житті, діточками обділена, дісталася їх, як яблунею стала… Очевидно тому, цього дня на материнських могилах з’являються дві гілочки – вишнева й яблунева, поставлені у склянку з водою та зерном. Запалюють діти свічку й тихенько схиляються над нею з лівого боку – «від серця». Горить вогник, а душу зігріває згадка про найріднішу і найдорожчу людину [Свято Матері Людмила Огнєва «Світлиця» № 37, 2 червня 2006, с.2].

Щоденна кропітка материнська праця потребує багато часу, проявляється щохвилинно у кожній дрібниці, але дуже часто не має належного повсякчасного поцінування. Тому й склалася традиція всезагального їх пошанування. Така ідея покладена в основу історії відзначення Дня матері на українських землях. Зазначимо, що така традиція існувала й у інших народів світу. Так, в XVII-XIX ст. у Великобританії в четверту неділю Великого посту відзначалася так звана «Материнська неділя», присвячена вшануванню матерів у всій країні. У США ідея Дня матері вперше оприлюднена відомою пацифісткою Джулією Уорд Хоув у 1872 р. У її баченні це – день єдності матерів у боротьбі за мир у всьому світі. Концепція Джулії Уорд у той час не знайшла широкої підтримки ні в США, ні в інших країнах

Згодом, уже в ХХ ст., в 1907 р. американка Анна Джервіс з Філадельфії під враженням того, що громадянство не оцінило в повній мірі значення і складності материнства, виступила з ініціативою вшанування матерів пам’ятаючи про свою матір. За її задумом, День матері був вдячністю матерям за їх працю і жертви. Щодо останніх, то Анна Джервіс мала на увазі ті з них, які пов’язані з народженням дитини і збереженням її життя. Вона написала листи до державних установ, законодавчих органів і видатним особам з пропозицією один день у році присвятити вшануванню матерів. В 1910 р. штат Вірджинія першим визнав День Матері офіційним святом. У 1914 р. президент В. Вільсон підтримав ідею, а Конгрес США 8 травня цього ж року оголосив другу неділю травня національним святом на честь усіх американських матерів. Цього дня громадянство висловлювало вдячність за материнську любов, без якої світ мав би загинути, бо загинули б його маленькі представники.

Після Першої світової війни це свято офіційно почали відзначати у Швеції, Норвегії, Данії, Німеччині, Чехословаччині. Так воно перетворилося в міжнародне. Кожна друга неділя травня стала традиційним Днем матері. На західноукраїнських землях у 1920-1930-х рр. свято носило яскраво виражений національний характер і було втіленням національних традицій та даниною матері, виховательці українських дітей. У час, коли проходило організаційне становлення жіночого руху, – українок особливо турбувало те, що свідомих борців за українську справу є дуже мало. Адже «більшість українців – це люди спокійної, миролюбивої вдачі, що легко миряться з кривдою, яку їм заподіяли. Століття державного занепаду зробили нас полохливими й себелюбними. Ми боїмося втратити кусок черствого хліба, який нам ще лишила доля, й самі відмовляємось від прав наших, боїмося звернути на себе увагу й спокійно дивимось, як руйнуються наші національні здобутки: «Моя хата з краю, я нічого не знаю … Щоб наша нація здобула гідне місце серед інших народів…, мусимо напружити всі сили, щоб нація перевиховалась. Яким буде завтра нашого народу, залежить від молодого покоління. Найбільший вплив на нього може мати жінка-матір. Для того, щоб зреалізувати його, вона сама має зайняти рівне з чоловіком місце в усіх сферах суспільного життя: сім’ї, громадських організаціях, державних органах» , – говориться в рефераті на тему «Жінка-мати й нація», рекомендованому методичною розробкою для публічних виступів на день Матері.

Вказане джерело, датоване1937 р., віднайдене автором у п.пол. 1990-х рр. серед матеріалів розсекречених фондів Державного архіву Волинської області. Зміст реферату яскраво висвітлює роль жінки-матері у вихованні українських громадян, – «… як обов’язок мужчини зі зброєю в руці боронити свій край від ворога … – так природним обов’язком жінки було, є і буде виховання дітей. Інші обов’язки можуть рівно нести як жінка так і чоловік у залежності від своїх інтересів і здібностей… Проте обов’язки вояка та матері розділила сама природа між чоловіком і жінкою …»  У другій половині 1930-х рр., напередодні Другої світової війни, переосмислюючи ці ролі, жінки приходили до висновку, що «обидві вони потрібні» та на конкретних прикладах показували взаємопов’язані образи «чоловіка-вояка» та «жінки-матері».

 У час, коли український народ на західноукраїнських землях, які належали до Польської держави, творив громадські та культурні установи, тут оспівували матерів, які почуваючи себе частиною нації, виховували вірних синів своєї батьківщини, і за краще воліли б бачити їх мертвими, ніж у рядах ворогів. Такою матір’ю була княгиня Ольга, що дала Україні князя Святослава, і поневолена старенька бранка, яка у дружині татарина впізнає свою доньку та проклинає онука, батьком якого був татарин – ворог українського народу: «бодай дитя скам’яніло…» Пошану народу, як зазначено в рефераті, мали жінки, які вихованням своїх дітей сприяли формуванню національної свідомості, що стала однією з умов створення козацької державності. Хвилює уяву розповідь про вдів, які єдиних синів відряджають до козацького війська, а за вилучені від продажу майна кошти купують їм найкращих коней та зброю. Відзначено вплив матері гетьмана Івана Мазепи, яка була ігуменею монастиря, порадницею у вирішенні своїм сином багатьох державних справ. Фактологія української історії та народна поезія містять тисячі доказів того, яку почесну роль відігравала жінка в час, коли українці були державною нацією. Вони підтверджують глибоку ідею вищеназваного архівного джерела: «… завжди, коли жінка почувала себе частиною нації, вміла передати свої почуття дітям; тоді вона користувалася повагою в своїй родині та серед громади» .

У період бездержавності національна свідомість руйнувалася, занепадала економіка, втрачалися духовні скарби, жінка безрезультатно працювала, турбуючись лише про матеріальний добробут. Результати Першої світової війна та поразка УНР, показали, що століття неволі знищили саме ті риси українського характеру, які могли забезпечити перемогу. Тому в міжвоєнний час, жінки, об’єднані в організації прагнули повернути втрачене й спрямували всі зусилля на формування національних рис у підростаючого покоління. Цьому сприяли: правова база Другої Речіпосполитої, що створила можливості для існування жіночих організацій; поширення європейських традицій організаційного становлення жіночого руху та консолідуюча діяльність Союзу українок Галичини, головними віхами якої стали Перший всеукраїнський жіночий з’їзд (м. Львів, грудень 1921 р.), Всеукраїнський жіночий конгрес (м, Станіслав, червень 1934 р.) та установчий з’їзд Всесвітнього союзу українок (м. Львів, жовтень 1937 р.).

Не маючи можливості організувати безперервну багатоступеневу освіту для всіх верств населення, яка могла б протистояти державній утраквістичній освітній системі, жіноцтво прагнуло підтримати в ній національні риси. Вчителі-українки, що працювали в двомовних школах, при викладанні програмних освітніх курсів використовували досягнення вітчизняної історії, етнопедагогіки, спиралися на культурні й релігійні національні традиції. Заможні жінки відкривали за власні кошти українські школи. В сільській місцевості, де проблема освіти стояла особливо гостро, ці заклади були не тільки освітніми, а й громадсько-культурними центрами.

Одним із першочергових завдань стало піднесення національної свідомості жіноцтва. В цьому контексті важлива роль відводилася політичній і господарській освіті. Форми і методи культурно-просвітницької праці застосовувалися відповідно до соціальних, економічних і національних потреб жіноцтва та конкретних умов місцевості, де розгорталася діяльність громадських організацій. У міжвоєнний період (1920-1930 рр.) за відсутності достатньої кількості навчальних та позашкільних закладів родина, а згодом громадські об’єднання були єдиними вогнищами формування національних переконань. Члени Союзу українок, жіночих секцій при українських товариствах «Просвіта» та «Сільський господар» переконували жінок у необхідності розмовляти з дітьми рідною мовою, навчати їх української пісні й танцю, турбуватися, щоб будинок та одяг зберігали національний колорит і родиною відзначались українські свята. Під таким впливом жінки ставали берегинями родинного вогнища і національних традицій. Життєву мудрість матері передавали своїм донькам. Почесним обов’язком дівчат-українок вважалася належність до національних організацій. Так, при Союзі українок для них діяли «гуртки доросту». Молодь брала активну участь у заняттях театральних гуртків, постановках українських вистав, благодійних акціях.

Розширенню кругозору і піднесенню національної свідомості жінки- українки сприяли культурно-просвітницькі заходи. Присвячувалися вони подіям української історії, роковинам народження і смерті видатних українців. Заходи ці були багатолюдними. Вони починалися церковними відправами, потім зачитувалися реферати відповідної тематики, а закінчувалися драматичними виставами, концертами самодіяльних артистів, народними забавами. На початку 1920-х рр. жінки з великим задоволенням брали участь у підготовці і проведенні свят, які влаштовувались українськими громадськими товариствами «Просвіта», «Пласт», «Основа». Після закриття деяких повітових товариств «Просвіти» і «Пласту» в 1928 р. ініціатором відзнаки національних свят на Волині став Союз українок. Розроблений у Львові «Календар освітньо- виховної роботи для філій і гуртків Союзу українок», яким керувалися волинянки, передбачав проведення національних свят на кожен місяць року.

Найбільш величаво відзначалися наприкінці лютого на початку березня Шевченківські свята. В уяві волинянок Тарас Шевченко був символом національного духу і непохитності. Жінки брали активну участь у підготовці свята. Вони прикрашали портрети поета, проводили конкурси вишивок із його зображенням. Жіночу тему в творчості Т. Шевченка висвітлювали реферати «Образ матері у творчості Шевченка». Про живий інтерес до літературної спадщини поета свідчив репертуар концертів. Жінки влаштовували також святкові академії, присвячені пам’яті Івана Франка, Юрія Федьковича, Миколи Лисенка, а також у пам’ятні дні української історії, до яких належали свято Базару (у листопаді), свято Державності (22 січня), академію пам’яті оборонців Крут (29 січня). У липні православні українці відзначали річницю прийняття християнства на Русі. В цей період жінки вшановували заслуги княгині Ольги перед Україною. Такі заходи показували роль жінки в українській історії та процесі формування нації, сприяли вихованню відповідальності за долю свого народу і його майбутнє. Важливе значення для консолідації й залучення жіноцтва до організованої праці, формування практичних навиків у веденні домашнього господарства і вихованні дітей мали освітні та господарські курси, бібліотеки-читальні. Ця безпосередня допомога українським сім’ям і спільноті вцілому у вихованні підростаючого покоління сприяла також зростанню зацікавленості жінок справами організованих українок.

Сприяючи роботі національних економічних спілок, громадські діячки міжвоєнного періоду підтримали такі актуальні на сьогоднішній день економічні гасла, як «Свій до свого по своє!», «Купуймо українське!». Вони агітували українців бути вкладниками насамперед українських банків, членами українських кооперативів. Роз’яснювали жінкам, щоб вони привчали своїх дітей, як до обов’язку, користуватися послугами своїх магазинів, приватних купців і побутових майстерень. У цьому плані важливим був особистий приклад жінки-матері, яка, попри брак часу, йшла до українського закладу, навіть, якщо шлях до нього дальший чи послуга дорожча. Така позиція обіцяла зміцнення в майбутньому національної економіки, а разом із тим і добробуту кожної української родини.

В Україні жінка споконвіку асоціювалася з берегинею сім’ї, роду. Тому у вихованні велика роль відводилася матері, яка боролася за духовне збереження своїх дітей, щоб вони пам’ятали свою національну спадщину і походження. З покоління в покоління мати прищеплювала любов до рідної землі. Серед української громади День Матері вперше влаштував Союз українок Канади в 1928 р. Наступного року це свято відзначалося вже й у Західній Україні. Так, у м. Львів ініціатором урочистостей була редактор тижневика «Жіноча доля» Олена Кисілевська. Цього ж, 1929 р. Союз українок започаткував відзначення Дня матері на Тернопільщині. Національні товариства «Просвіта», «Рідна школа», «Пласт», «Сокіл» та ін. почали організовувати в другу неділю травня концерти, конференції, фестивалі по всій Східній Галичині. Відтоді, День Матері на західноукраїнських землях відзначали дуже широко. Свято носило яскраво виражений національний характер – родинний і громадський. Родинне торжество починалося зранку – діти вітали матерів, дарували виготовлені своїми руками сувеніри. Якщо котрась дитина не була вдома, то обов’язково надсилала матері щирого, теплого листа. Після обіду це свято переходило уже на вулиці міст і сіл, вигони, де розпочинались урочисті дійства, – концерти, забави, різні ігри. Цікаво, що в цей день сироти, у яких не було мами, навіть сивочолі, чіпляли на груди білу квітку, а ті, в кого була мама, – блакитну. Діти обов’язково йшли на могилу до матері, замовляли панахиду. В церквах відправлялися молебні за здоров’я матерів.

На Волині свято теж впроваджувалося Союзом українок. Як видно з протоколів Головної управи організації День матері-українки почали відзначати з травня 1929 р.. Традиційно свято стало даниною жінці-матері, жінці-громадянці. Його проводили в бібліотеках-читальнях, школах, притулках. 12 травня 1929 р. День матері влаштували українські жінки м. Ковель в театрі «Експрес». У програму свята ввійшли урочисті промови, декламації, виступ дитячого, змішаного та жіночого хорів, постановка фрагментів із п’єси «Мати-наймичка». Про відзначення Дня матері з ініціативи Союзу українок у Рівному маємо пресову інформацію від 21 травня 1932 р. Тоді урочиста академія відбулася в залі театру «Новий світ». Розпочато її рефератом про роль жінки у суспільному житті. Далі були концерти хору, організованого Союзом українок, декламації, національні танці у виконанні молоді. З гідною подиву технікою протанцювала український «козачок» пара п’ятилітніх дітей місцевих союзянок.

Як бачимо на західноукраїнських землях у 1920-1930-х рр. свято носило яскраво виражений національний характер і було втіленням національних традицій та даниною матері, виховательці українських дітей. Очевидно тому серед заборонених радянською владою в 1939 р. був і День матері. Ідеологічна мотивація зумовила впровадження міжнародного дня жіночої солідарності – 8 березня. Проте на практиці святкування асоціювалося з пробудженням весняної природи, стало одноденним пошануванням жінок і мам квітами у навчальних закладах, трудових колективах та сім’ях. Владні структури в цей день наголошували на досягненнях трудівниць у сільськогосподарському виробництві та промисловості. Аналізувати, якою ціною давались жінці високі показники, прирости й надої, прополоті рядки та ін. було не прийнято. Національні традиції цього дня нівелювалися.

Прийняття Акту про державну незалежність України викликало якісно новий інтерес до національних традицій і громадсько-суспільного життя. Відроджений у 1991 р. Союз українок взявся впроваджувати День матері в дошкільних та шкільних навчальних закладах, де формувалося майбутнє нашої держави. У середині 1990-х рр. голова Союзу українок України Атена Пашко зазначила, що це свято «…дороговказ плекання патріотизму, духовної цілісності українського народу…Тепер, у …щасливий, але важкий час будівництва самостійної держави, свято Матері приходить в Україну. Ми вносимо в нього свої національні традиції, своє національне розуміння і сприйняття. В поняття Матері ми вкладаємо триєдиний сенс. Це Мати-Богородиця, яку українці обрали своєю заступницею. До неї звертаються у молитві, у поезії, у піснях. Звертаються завжди: у часи боротьби за свою волю, за незалежність, у часи падіння і в часи перемог. Це і Мати-Україна. Врешті – це земна мати, яка дає нам життя. Це мати, яка мудро формує наші почуття, наші устремління, – творить людину».

Разом із Союзом українок свято матері в Україні відроджували традиційні жіночі організації Товариство ім. Олени Теліги, «Жіноча громада» та ін. Підтримка його відзначення державними установами України дозволила поставити свято на якісно новий рівень. Сьогодні, важливо, щоб День матері повернувся у кожну родину та зміцнював нашу спільну будову – незалежну Україну. А міцна держава починається з міцної родини, де належним чином поцінована жінка-матір, жінка-трудівниця. З огляду на те, наскільки шанована в державі жінка, яка виховує дітей, можна визначити ступінь культури й благополуччя суспільства. Щасливі діти ростуть в дружній родині й під опікою щасливої матері.

У другу неділю травня члени Союзу українок вітали в пологових будинках жінок, які стали мамами у День матері, вшановували репресованих жінок-матерів та матерів, сини яких загинули в Афганістані, проводили конкурси наукових та творчих робіт учнівської та студентської молоді. Гарний весняний настрій створювали заходи, де збиралося священництво, представники влади, громадськості та інтелігенція. Вони зверталися до присутніх зі словами вітань та вдячності. Почесні місця належали багатодітним родинам. Жінкам вручали державні відзнаки України: «Мати-героїня». Натруджених маминих рук торкалися пелюстками запашні травневі квіти рідної землі: бузок, тюльпани, нарциси і конвалії… Їх ароматом наповнювалися зали, а ніжні мелодії пісень у виконанні діячів культури і мистецтв, виступи мистецьких та дитячих колективів повертали присутніх подумки до теплого маминого гнізда, звучали у кожному серці.

Сьогодні материнські пісні озиваються тугою за тими, кому вцілив снайпер в юначу віру, розстріляв чисту любов, вбив світлу надію… Не викликають замилування весняний цвіт, пахощі трав, солов’їний спів там, де «тітушки» топтали людську гідність, де за беркутівськими щитами ховались злочинні накази, брудна брехня, люта ненависть, де яничари хотіли розп’яти нашу землю.…

Україна в небезпеці. Розпалюється вогонь ворожості й ворожнечі, біль втрат та тривога за майбутнє дітей охоплює українських матерів. До політиків, які вирішують долю мільйонів українців хочеться звернутися зі словами: «Хіба ж вас народила не жінка, хіба не дарувала чарівних мелодій своїх колискових пісень, не вчила добра, терпимості, людяності? Схаменіться, припиніть чвари та злочинні дії проти українського народу, ми ж народжені для життя, любові, праці, натхнення». Питання олюднення, моральності, відповідальності політиків та в політиці мають бути ключовими при реалізації програми новообраного Президента України та його команди. А жіночі організації повинні повсякчас сприяти, щоб в українську громаду повернулися одвічні цінності – мамина молитва та благословення, мужність і порядність синів та щирість і вірність доньок. Засіваймо лише добром і благодаттю українську ниву і тоді майбутні покоління зберуть врожай добробуту, краси і людських чеснот…

Тамара Раєвич-на сайт

Тамара Раєвич

доцент Східноєвропейського

національного університету

ім. Лесі Українки,

почесний член СУ з 2007 р.