4 серпня мине 40 днів від дня смерті Надії Іванівни Плющ – колишньої голови Союзу Українок Тернопільщини. 25.06.2014 року згасла свічка її земного життя, та загорілася нова зірка на небі. Відійшла та, яка творила добро у воскресіння життя з Ісусом Христом.

Надія ПлющЖіноче серце зазвичай б’ється швидше від чоловічого. Проте, в Надії Іванівни Плющ, воно не тільки билося надзвичайно швидко, але ще і випромінювало особливе світло і тепло.

Одного зимового ранку, на третій день Різдвяних свят, 1943р., в селі Смиківцях Тернопільської області, в сім’ї  Івана та Євгенії Плющ з’явилася на світ маленька дівчинка, якій дали ім’я Надія. Сім’я Роговських, з яких походила мати Євгенія, була  надзвичайно побожна і маленька Надійка  зростала в атмосфері любові до Всевишнього та до рідної землі. Будучи маленькою, вона любила залазити в зроблену нею халабуду з гілок і закривши очі, молитися до Ісуса Христа  та відчувати його присутність.

Закінчивши середню школу, Надія продовжила навчання у Львівському політехнічному інституті. Висока, приваблива, обдарована дівчина не раз привертала погляди хлопців, але вони залишалися для неї тільки друзями. Після закінчення інституту Надійка почала працювати на Тернопільському заводі синтетичної шкіри інженером технологом, багато читала, цікавилась живописом, поезією, українською піснею, вишивкою, історією України. Бог її обдарував тонкими струнами душі, якими вона відчувала і любила Українську землю і все живе,  що створене на ній Всевишнім і у всьому бачити руку творця. Чуйне серце, вміння вислухати, зрозуміти, безкорисливо допомогти людям-завжди вирізняло її серед інших.

Згодом Надія Іванівна перейшла працювати в обласну санепідстанцію провідним інженером у відділі комунальної гігієни. За короткий час, ставши кваліфікованим спеціалістом, вона допомагала у вирішенні  скарг від населення області по відношенню дотримання санітарно-гігієнічних вимог, передавала свій досвід молодим спеціалістам. За 30 років роботи в обласній санепідстанції  її  запам’ятали як позитивну, рішучу, мудру, безкорисливу, світлу людину.

Після проголошення незалежності України, крім роботи в санепідстанції, Надія Іванівна розпочала активну громадську діяльність з відновлення Союзу Українок на Тернопіллі. Спільна робота з 1-ю головою  Союзу Українок Атеною Пашко окрилювала Надію, адже вона так довго мріяла відновити шляхетність української жінки, щоб вона шанувала Бога та Віру своїх батьків, свою материнську мову і традиції,українку, яку б визнавав увесь світ.

Незадовго, в 1997 році, Надія Іванівна очолила Союз Українок на Тернопіллі і гідно втілювала в життя поставлені цілі аж до2013 року. Разом із союзянками вона допомагала малозабезпеченим, хворим людям, сиротам та обдарованим дітям, духовній семінарії села Острів, відвідували з передріздвяними подарунками будинки пристарілих, сиротинці, військову частину Тернополя, колонію в Бережанах. З її ініціативи був створений хор Союзу Українок «Дзвони пам’яті» для проголошення української, стрілецької та патріотичної пісні, а в 2008році в Києві проводилася виставка «Стародавня тернопільська вишивка».

Глибоко вивчивши та розуміючи історію України, Надія Іванівна говорила: «Ми живемо на благословенний Богом землі і духовне відродження почнеться з України, але українцям потрібно усвідомити і покаятись за свої гріхи та їх родів, за гріхи української знаті, князів, які постійно вели міжусобну ворожнечу, та жити згідно законів Божих і тоді Господь поблагословить великий духовний та державний розквіту країни».

Одного разу мені із захопленням розповіли випадок, який стався з пані Надею під час поїздки в Єрусалим  в 2011 році, коли Надія Іванівна стояла біля Гробу Господнього, приклавши руки до плити, і щиро  молилася до Ісуса Христа, просячи його,  подати знак, що він її чує. Незадовго, на сухій плиті в тріщинах з’явилося миро і почало стікати. Всі паломники кинулись до плити, щоб хустинкою вибрати його і привезти на рідну землю. Так радо зробила і пані Надя, а через 2 тижні на Україні на хустинці з’явилися бурі плями, які нагадували кров. Вона всяко берегла цю хустинку.

В листопаді 2013 року Надія Іванівна здійснила останню паломницьку поїздку до святих місць Італії. В Падуї, в церкві, де похований святий Антоній, в книзі прохань вона записала молитву-звернення, щоб  Господь поблагословив Україну на щасливу долю.

Останні 8 місяців вона жила в безустанній молитві за Україну, за духовне відродження народу, за незалежність та економічне процвітання, за кожну душу, яка потерпіла від насилля на майдані чи в рідній стороні і її серце згорало від болю та любові за український народ. Вона терпеливо несла свій хрест разом з Ісусом Христом-батьком її улюбленим в рідній сім’ї, будучи духовним стержнем родини, допомагаючи мамі, батькові, сестрі, племінникам. Їй дуже часто не вистарчало фінансів для благодійної праці в Союзі Українок і вона жертвувала свої кошти на потреби тих людей, які потребували її допомоги. Жертовність Всевишньому та Україні була надзвичайно велика.