Частина четверта праці  Олекси Воропая «Звичаї нашого народу» — «Осінь» — починається днем пророка Іллі, в нім описуються всі свята осіннього циклу та кінчається мисливськими оповіданнями в зв’язку з днем Михайла Архистратига.

Осінь-окСеред використаних матеріялів значне місце займають нові записи народніх оповідань, зібрані самим автором. В роботі показаний щільний зв’язок народніх звичаїв з багатою і різноманітною природою української землі. При нагоді автор порівнює українські народні звичаї зі звичаями інших європейських народів і показує культурну спорідненість нашого народу з народами Західньої Европи.

День пророка Іллі:

Другого серпня святкується день Пророка Іллі 1. За народнъою мітологією, Ілля є наступником громовика Перуна, і з цим в’яжеться багато вірувань та леґенд, як от:

«Грім гримить, то Ілля по небесному мосту в огненній колісниці їде».

«До Іллі дощ ходить зі своїм вітром: за вітром і проти вітру, а після Іллі тільки за вітром».

«До Іллі хмари ходять за вітром, а після Іллі — проти вітру».

На південній Україні в цей час бувають «горобині ночі» — нічні грози з блискавкою і громом: буревії такі сильні, що й птицям заснути не дають.

Існує народня леґенда, що коли біси повстали проти Бога, то Бог наказав Іллі прогнати нечисту силу з неба. З того часу Ілля ганяється за бісами і пускає в них огненні стріли: громи і блискавку.

Під час грози забобонні люди відганяють від себе котів і собак, вірячи, що в цих тваринах ховається нечиста сила.

Якщо в цей час грім запалить хату, то селяни колись вірили, що таку пожежу нічим погасити не можна, бож: «Як Бог запалив, то чоловік не погасить!»

Під час грози селяни запалювали перед образами «страсну свічку», щоб грім хати не спалив.

В одній із народніх колядок співається про Іллю, як він проходить полями з житяною пугою в руці:

Ходить Ілля на Василя,
Носить пугу житяную:
Куди махне — жито росте,
Жито, пшениця і всяка пашниця 2.

Інший варіянт:

Ішов Ілля на Василя,
В його пужка житяночка,
Куди махне — жито росте.

Отже, тут Пророк Ілля виступає як сівач озимого посіву. Після Іллі, звичайно, починається озимий посів жита й пшениці.

«На Іллі новий хліб на столі» — селяни в цей час уже випікають хліб з нового врожаю.

Дев’ятого серпня — день св. Великомученика Пантелеймона, або, як кажуть наші селяни, «святого Палія».

За народнім віруванням, святий Пантелеймон вважається за оборонця людей від вогню. Під час пожежі навколо будови, яка горить, тричі обносять ікону святого Пантелеймона, вірячи, що пожежа припиниться. Найчастіше це роблять тоді, коли пожежа виникла від грому.

В цей день селяни моляться святому Пантелеймонові й перед його образом запалюють свічку, — «щоб у полі копи зберіг від пожежі». Існує вірування, що хто не шанує цього святого, тому Палій копи спалить; він ще називається «Паликопа».

Знахарі в цей день збирають цілющі трави для лікування свійських тварин.

Чотирнадцятого серпня за новим стилем святкується день семи святих мучеників Маковеїв, або, як звичайно кажуть в народі, «Маковея». В цей день у церквах святять воду, квіти й мак. Ранком лине до церкви цілий карнавал осінніх квітів. Дівчата, жінки, хлопці й чоловіки — всі по-святковому вбрані йдуть до церкви й несуть на посвяту великі китиці жовтих купчаків1, чорнобривців2, васильків3 та великі достиглі голівки маку. Після посвяти квіти й голівки маку кладуть за образами і це все там зберігається аж до весни. Весною мак розсівають по городі, а сухі квіти на Благовіщення дівчата вплітають до своїх кіс, — «щоб не випадало з голови волосся».

Поміж звичайним городнім маком4 дівки-чарівниці часто святять ще й мак-видюк5, що в народньому знахарстві вживається як засіб проти чародійства: цим маком треба обсипати дім, і всі вроки та хитрощі відьми пропадуть безслідно.

Обрядовою їжею на цей день є «шуліки». Готують їх так: печуть коржі, ламають на дрібні шматочки в макітру і заливають медовою ситою та розтертим маком. Ця їжа досить смачна, а особливо її люблять діти.

Існує переказ, що в Києві до року 1890-го жила старенька бабуся, що називалася Козелецька; вона вже тоді мала сто двадцять років і на диво добре зберегла свої сили: до самої смерти вона могла дещо робити в хаті. Пам’ять її теж добре збереглася, Козелецька пам’ятала ті часи, коли на місці теперішнього Хрещатика були малодоступні хащі, що поросли віковими дубами та осокорами. Вона ж розповідала, що тоді існував у Києві звичай — на «Маковея» всі кияни сходилися та з’їжджалися на Дніпро святити воду. Все чоловіче населення повинно було з’являтися на водосвяття в козацькому одязі 6. Шкода, що той добрий звичай не зберігся й досі.

Свято Маковея ще називається в народі «Першого Спаса», або «Спаса на воді». Хворі пропасницею купаються в річці, бо вода в цей день вважається цілющою.

Дев’ятнадцятого серпня за новим стилем є свято Преображення Господнє, або Спаса. В цей день у церкві святять груші, яблука, мед і обжинкові вінки, або жмут колосся жита й пшениці.

Колись правовірні селяни до цього дня не їли садовини, бо це вважалося гріхом. Повернувшися з церкви, родина, звичайно, врочисто сідала за стіл і розгівлялася: їли яблука з медом і запивали виноградним або яблуневим вином, — «щоб садовина родила».

В середній смузі України від цього дня вже можуть починатися приморозки, а тому й кажуть: «Прийшов Спас, держи рукавиці про запас!»

Перед Спасом є два тижні посту — «спасівка». Існує леґенда, що спасівка — це є продовження Великого посту. Бог призначив для Великого посту дев’ять тижнів, а святі отці почали просити Бога, щоб щось із тим зробив, бо для людей затяжко витримати такий довгий піст. Тоді Бог розділив той піст на дві частини: сім тижнів весною перед Великоднем і два тижні вкінці літа перед Спасом. Ось чому за народнім віруванням у спасівку треба так само постити, як і у Великий піст.

Спаса — це день поминання мертвих родичів; за народньою мітолотією, це третій виступ мерців на світ у весняно-літньому сезоні: мерці з’являються на Страсний Четвер, на Зелені Свята і на Спаса.

Двадцять восьмого серпня є свято Успіння Пресвятої Богородиці, або, як кажуть у народі, «Перша Пречиста».

Протягом осіннього періоду є три «Пречисті», що про них у народі говориться так: «Перша Пречиста жито засіває, друга — дощем поливає, а третя снігом покриває». Отже, в період «Першої Пречисти» відбувається озимий посів.

Після Першої Пречисти дівчата в селі вже звільняються від тяжкої роботи. Приповідка каже: «Прийшла Перша Пречиста — стає дівка речиста» — багато говорить, бо немає вже що робити.

Після Успіння Пресвятої Богородиці господарі, що мають дорослих дітей, готуються до весільного сезону.

В період Першої Пречисти в садах України відбувається збір врожаю. Залишаються ще тільки «зимові» сорти яблук та деякі Гатунки груш. Збираючи садовину, дівчата співають:

Пречиста по груші ходила,
Пречиста мішок загубила,
А Спас ішов, мішок знайшов.
«Спасику батьку,
Віддай мій мішочок
Не буду ходити у твій садочок».

Одинадцятого вересня є свято Всічення Голови святого Пророка Предтечі й Хрестителя Господнього Івана, або, як кажуть у народі, Головосіка.

В цей день не варять борщу і це є єдиний день протягом цілого року, коли гріх їсти борщ. Віруючі люди в цей день не беруть у руки ножа, навіть хліб ламають руками. Нічого неможна рубати сокирою і пиляти пилою.

Цього ж дня суворо дотримуються посту. Не можна різати нічого, що нагадує собою голову. «Якщо зрізати головку капусти в цей день, то може потекти кров».

Збирають останній цвіт святоянівського зілля1, заливають його горілкою й тримають, як ліки, протягом цілого року.

Чотирнадцятого вересня є свято Преподобного Симеона Стовпника і матері його Марфи, а в народі кажуть — «Семена».

Колись, ще в козацькій Україні, на Семена справляли пострижини молодих хлопців і вперше садовили їх на коні. Цей добрий звичай походив ще від княжих часів. Молодих княжичів теж у цей день садовили на коні та з великими церемоніями везли до церкви, а там, після Служби Божої, пострижини виконував сам єпископ.

В ніч проти «Семена» було колись ще базарне київське свято — «Весілля свічки», або «Свято свічки» з лялькою на людську подобу. Це був своєрідний карнавал вогнів на київських базарах.

У день «Семена» кінчається «Вулиця» і починаються вечерниці.

Колись у старій Україні від цього дня ткачі встановлювали свої верстати і починали ткати килими. Бралися за роботу й усі інші сільські майстрі: столярі, стельмахи, ковалі. Ввечері цього дня майстрі збиралися в шинок і «засиджували вечір» з горілкою. Такі «засиджени» відбувалися цілий тиждень: від Семена до Другої Пречисти.

Існувало колись вірування, що в цей день горобці злітаються в очерета і там їх чорти міряють на мірки: все, що в мірці — чортове, а поза міркою — людське. Тому, мовляв, після «Семена» горобців по селах стає менше.

Від «Семена» починають копати картоплі. В полі, чи в городі, розкладають вогнище, печуть нову картоплю, їдять і гріють руки — «щоб не мерзли зимою».

Двадцять першого вересня за новим стилем є свято Різдва Пресвятої Богородиці, або, як кажуть у народі, «Друга Пречиста».  З цим святом в’яжеться день Рожениць, коли жінки, в яких немає дітей, справляють, бувало, обід і запрошують бідних, — «щоб молилися Богородиці за її діти». Такі жінки наймають службу Божу в церкві, а після богослужения запрошують людей до себе на обід.

В рукописах П. Куліша зберігся вірш на честь Богородиці, записаний на Харківщині:

Похвалімо, похвалімо Царя Христа,
Прибитого, прибитого до хреста!
За нас, за нас страсти претерпівший
І від вічних мук, від вічних мук визволивший.
Похвалімо, похвалімо Матір його,
Та ізбудеш, та ізбудеш огню вічного!
Матір його, Матір його пречистая —
Зірка у небі, зірка у небі пресвятая!
Скорая, скорая нам помошнице,
У бідах і скорбях наша заступнице,
Поручниця, поручниця за нас грішних.
Визволить, визволить нас від мук вічних!
Алилуя, воспіваймо,
Матір цареву, Матір цареву днесь величаймо1.

В цей час в Україні, звичайно, йдуть дощі, а тому й кажуть: «Друга Пречиста дощем поливає!»

Двадцять сьомого вересня за новим стилем є свято Воздвижения Чесного і Животворчого Хреста Господнього, або, як кажуть у народі, «Здвиження».

На Здвиження земля движиться ближче до зими», а тому від цього часу наступають холодні дні і птиці вилітають до вирію. Вирій, за народньою уявою, — це тепла країна, де ніколи не буває зими і де живуть тільки птиці й гади: птиці в долинах, а гади на горбах. Першою до вирію летить зозуля, бо вона є ключницею вирію: «У неї золотий ключ від тієї країни». До вирію повзуть і гади, а тому в день Здвиження небезпечно ходити в ліс.

На Київщині дітям кажуть, що в день Здвиження гади заповзають у велику яму і там лижуть гадючий камінь. Лякаючи дітей, щоб не ходили до лісу, розповідають таку пригоду. Одна дівчина не послухалася мами й пішла в ліс; там вона впала в гадючу яму, вилізти звідти не могла і так прожила всю зиму аж до весни. Гадюки смоктали з неї кров, а вона лизала гадючий камінь. На Руфа (4-го березня), коли все прокидається від зимового сну, а гадюки вилазять зі своїх ям, вилізла й дівчина: вона була така квола, що ледве дійшла до своєї хати. Вдома вона тільки розповіла про свою пригоду і вмерла.

Чотирнадцятого жовтня за новим стилем є свято Покрови Пресвятої Богородиці, або, як звичайно кажуть, «Покрови», чи «Святої Покрови».

На Запоріжжі була церква святої Покрови і запорізькі козаки вважали святу Покрову своєю покровителькою.

В козацькій думі про Самійла Кішку співається:

А срібло-злото на три части паювали:
Первую часть брали, на церкви накладали,
На святого Межигорського Спаса,
На Терехтемировський монастир,
На святую Січовую Покрову давали —
Котрі давнім козацьким скарбом будували,
Щоб за їх, встаючи і лягаючи,
Милосердного Бога благали.

Існує переказ, що після зруйнування Січі Запорізької москалями в році 1775-му козаки, що пішли за Дунай під ласку турецького султана, на еміграцію, взяли з собою і образ Пресвятої Покрови.

В побуті села Покрова — це був саме сезон на сватання та весілля, а тому дівки, яким уже надокучило дівувати, молилися:

«Свята мати, Покровонько, накрий мою головоньку,
хоч ганчіркою, аби не зісталася дівкою».

На Поділлі дівчата казали:

«Свята мати, Покровонько, завинь мою головоньку,
чи в шматку, чи в онучу — най ся дівкою не мучу»!

Господарі примічали погоду: якщо на Покрову вітер віяв з півночі, то це знак, що зима буде холодна і з великими снігами, а як із півдня, то тепла.

Українська Повстанська Армія (УПА), що постала в час другої світової війни як збройна сила проти гітлерівської і большевицької окупації, — теж обрала собі свято Покрови за день Зброї, віддавшись під опіку святої Матері Богородиці. Таким чином, Покрова святкується в нас не тільки як народньо-релігійне, а й національне свято.

Восьмого листопада за новим стилем є день святого Великомученика Димитрія, а в народі кажуть: «святого Дмитра», або просто: «Дмитра».

Святий Дмитро вже приносить зиму. В народній колядці співається:

У святого Дмитра труба із срібла…
А як затрубив ще й святий Дмитро,
Та й покрив зимков усі гори біло…

У Дмитрову, або «родинну», чи ще інакше — «дідову» суботу справляють осінні поминки померлих родичів. Поминають парастасом у церкві та обідом вдома. Ось як описує такий поминальний обід записка з Рівенського повіту: «Хозяйка наготує якнайбільше страв, які люблять діди. Обід буває пізніше, ніж; звичайно, після полудня, або над вечір. За обідом з кожної страви по ложці одкладають в окрему посудину, яку з ложками ставлять на ніч на покуття. Тут ще в посудині ставлять воду і вішають рушник, щоб уночі «душечки померлих помилися й пообідали»1.

Існує повір’я, що в цю ніч на цвинтарі можна бачити тіні померлих, як вони встають із гробів і розходяться по хатах своїх родичів.

З уваги на недалекі пилипівчані запусти сезон сватання кінчається. Незасватані дівки вважають сезон за втрачений; з цього приводу існує народня приповідка: «До Дмитра дівка хитра (перебирає женихами), а по Дмитрі хоч комін витри», мовляв, годиться на все.

Десятого листопада — день Великомучениці Параскеви, або святої П’ятниці.

В цей день жінки, бувало, не прядуть і не шиють. Існує вірування, що свята П’ятниця з’являється людям у вигляді дуже бідної жінки, її тіло пошпигане голками, понівечене веретенами, порізане ножами та попробиване цвяхами. Це так її понівечили ті люди, котрі вдень святої П’ятниці працюють.

В «Духовному регламенті» записано, що «въ Малой Россіи, въ полку Стародубскомъ, въ пятокъ водять жонку простовласу, подъ именемъ Пятницы и водятъ въ ходђ церковномъ и при церкви честь оной отдаетъ народъ съ дары и со упованіемь нђкія пользы».

«Духовний регламент», як знаємо, був складений Теофаном Прокоповичем перед роком 1721. Отже, як бачимо, ще на початку XVIII-гo століття день святої П’ятниці відзначався в церкві з великими врочистостями.

В році є дванадцять п’ятниць, які були колись в особливій пошані серед жінок: це — п’ятниця перед Благовіщенням, десята після Великодня, перед Зеленими Святами, Успінням, Головосіком, Здвиженням, Покровою, Введенням, Різдвом Христовим, Водохрищем та дві Великопісні.

Чотирнадцятого листопада за новим стилем — день святих чудотворців Безсрібників Кузьми й Дем’яна. або, як кажуть у народі, «Кузьми-Дем’яна».

За стародавньою традицією сільської молоді, в цей день відбувається перша складка дівчат курми. Дівчата зносять на вечерниці кури, ріжуть їх, смажать, чи варять, і ввечері подають на стіл. Хлопці приносять горілки і відбувається почастунок — «чия курка смачніша!»

В народньому віруванні Кузьма й Дем’ян вважаються за оборонців людей від зміїв. У цьому зв’язку розповідається леґенда, що Кузьма й Дем’ян були ковалями, й одного разу вони вбили змія, спалили його, а попіл розсіяли за вітром. З того попелу розплодилося багато гаддя й тепер святі ковалі мусять боронити людей — «вони розпеченим залізом у зміїв жало випікають»1.

Господарі примічають погоду: «Як вітер на Кузьми-Дем’яна, то буде дорога санна», — тобто буде сніг і треба буде їздити саньми.

Двадцять першого листопада за новим стилем — Собор святого Архистратига Михаїла, або, як кажуть селяни, «Михайла».

Святого Архистратига Михайла наш народ вважає за патрона столиці України Києва. Стародавній герб Києва оздоблений образом Архистратига з мечем.

У народній уяві Архистратиг Михайло — це мужній лицар, який перемагає всі темні сили нашої землі. «Грім гримить — це Архистратиг Михайло веде війну з чортами, — каже народня легенда, — де б не заховався нечистий, а стріла Архистратига знайде його скрізь».

«Іноді, — каже друга леґенда, — з блискавки робиться хрест, — це Михайло благословляє, а Архангел Гавриїл стріляє в чорта».

Мисливці в Україні вважають Архистратига Михайла за свого покровителя. Восени під час щасливого полювання, десь у лісі біля вогнища, старі мисливці розповідають багато цікавих переказів та леґенд про свого святого зверхника.

Найпоширеніший переказ про святого Михайла в’яжеться з віруванням про те, що найкраща рушниця тільки та, яка побувала в руках Архистратига. Ось цей переказ. Одного разу чорт сказав Богові: «Я заховаюся так, що ти мене не вб’єш». «Ні, вб’ю!» — відповів Бог. «Я заховаюся під людину». «А я вб’ю людину і дам їй царство небесне!» Чорт перелічив усі предмети, під які він міг би заховатися, а про кущ ліщини забувся. «Ось чому, — казав Тиміш Степанович1, — як застане тебе буря в лісі, то ховайся під ліщиною, бо там тебе грім не вб’є». Один мисливець був на полюванні й захопив його дощ, та такий — просто злива! А грім, а блискавка — пекло! Що робить? — шукає ліщини. Знайшов — такий густий кущ. Сів, як під стріхою: ні краплини, сухо! Недалеко річки, під кам’яною скелею, сидів якийсь дивний чоловік: панич — не панич, так, щось, як опудало. Як тільки затихав грім і припинявся дощ, панич вилазив з-під скелі, задирав писок догори і бридко кривився. Це він дражнився з Архистратига Михайла. Мисливець той, бувши не дурним, догадався, що то нечистий. Націлився на скелю і жде. Тільки затих грім і панич вибіг з-під скелі, — бах!.. і панича не стало. Мисливець пішов дивитися: немає нічого, тільки трохи смоли на землі розлито. Але то вже кожний християнин знає, що як чорта вбити, то з нього ні крови, ні кісток… тільки смоли трошки. Дивиться мисливець на смолу, аж підходить до нього Архистратиг Михайло з рушницею в руках, і каже:

— Що ти, чоловіче добрий, хочеш за те, що вбив чорта?

А той не розгубився та й каже:

— Міняймося, святий воїне, рушницями!

— Ні, — каже Архистратиг, — ця рушниця не підходить тобі, щось інше бажай!

— Та я, бачте, святий Михаиле, мисливець. Полюю в цих лісах ще змалку. Найкращий дарунок для мене, то це ваша рушниця.

— Що ж, — каже Михайло, — як ти такий напасливий, то бери, а мені свою давай. Та не забудь: як ця рушниця тобі надокучить, то приходь на це місце, — розміняємось!

«Добре!» — каже мисливець Узяв рушницю та й пішов. На що оком кине: бах! і є… Ні звір, ні птах, нічого від нього не сховається.

А в тому селі був ставок; було це ще за старого режиму і ставок був панський. А мисливець, як мисливець: побачив на озері диких качок, стрілив і всі разом побив. Зібрав у мішок, узяв на плечі та й поніс панові. Приходить, а пан питається:

— Де це ти набив стільки качок?

— На вашому ставку, пане!

— Скільки ж разів ти вистрілив?

— Один раз, пане!

— Та я чув, як грім гримів над нашим селом, — грім серед ясного неба! — каже пан.

Мисливець злякався. «Піду, — думає, — розміняюся, щоб якогось лиха не нажити».

Прийшов, розмінявся. Йде лісом зі своєю старою рушницею. Побачив зайця: бах! — заєць і покотився. Летить качка: бах! — каменем під ноги. На що не гляне, — вб’є!

— Чого ж то так, питаюся, в ремонті була, чи що?

— Е, який там ремонт! У Михайлових руках побувала, а святий, то є святий… Людським розумом того не збагнути.

Крім цієї легенди є ще багато інших оповідань, де Архистратиг Михайло змальовується лицарем, суддею, оборонцем і покровителем мисливців на полюванні. Тому-то в цей день, на Михайла, колись у старій Україні мисливці йшли до церкви й перед образом святого Архистратига ставили свічку.

Мисливські оповідання

«А хіба ж ти не знаєш, що і птахи, і звірі, комашня, — й ті мають свого пастуха. Візьми бджолу — невеличке Боже створіння, а й воно свій порядок знає. Бджіл багато, а матка одна. Помре матка — весь вулик гине. Так, кажу тобі правду: і заєць, і вовк, і ведмідь — все має свого старшого, ніби пастуха, такого, що пасе їх, перегонить з місця на місце, вчить, як треба на світі жити, їжу здобувати. А воно, німина, слухає свого старшого. А якже, у них гуляйпілля немає, порядок.

Ось зараз осінь, час на звіря полювати. Ти як думаєш, німина не знає? Знає!.. Пастухи їхні вже всіх попередили: стережись, мовляв, бо мисливець іде! На Спаса кожна звірина від свого старшого такий наказ дістала. Я знаю, у лісі виріс і постарівся».

Так повчав мене колись старий лісник Тиміш Степанович Піддубний. Я знав його давно; знав, що все життя він жив у лісі, був добрим мисливцем, а ще кращим оповідачем. Знав, як кажуть, здалека: чув про нього, бачив його, але близько знайомий не був. «Не було б щастя, та нещастя принесло» — каже приповідка, так сталося і зі мною.

Одного разу восени я їхав верхи лісом. Спізнився. Захопила мене темна осіння ніч із дощем, з вітром. Блукав я, блукав лісовими просіками та стежками… Змок, змерз… Кінь мій теж стомився й ледве перебирав ногами. Вже десь коло півночі набрів я на хату Піддубного. Старий уже спав. Коли його пси загавкали, у вікнах заблимав вогник і незабаром з ліхтарем у руках з хати вийшов лісник і гукнув:

— Гей, хто там?

— Подорожній, — кажу, — в лісі заблудився. Пустіть переночувати.

— А ти хто такий?

— Агроном з Мар’янівки. Ви мене знаєте!

— Ага, це ти, хлопче. Заїжджай!

І так ми познайомилися ближче. Після цього випадку я частенько бував у Тимоша Степановича і слухав його цікавих мисливських оповідань.

Ось вони:

Заячий пастух

Одного разу, коли був я ще молодим мисливцем, пішли ми з Андрієм, моїм товаришем, що був старший за мене, — на зайця. «Тиміш, — каже до мене Андрій, — як побачиш великого зайця з довгими вусами, то не стріляй!» «А чого?» — питаю. «То, — каже, — заячий пастух; його гріх бити». Як він це сказав, мене цікавість розібрала; захотілося побачити заячого пастуха.

Отож ідемо, а саме притрусило першим снігом. Ранок. У такий час добре полювати: заєць ще до снігу не звик, блукає. Добре видно сліди. Ходили ми, ходили: як наврочив хто, ні одного зайця. Собак із нами не було. Полювати без собак — час гаїти… Ходили ми довго, потомилися й зайшли у Греків ліс відпочити. У лісі назбирали сухого ломаччя, накидали велику купу й запалили вогонь. Горіло пиняво, бо дрова мокрі та ще й сніг почав іти. Андрій возився з вогнищем, а я сів збоку на пеньок та й закурив люльку. Сиджу, курю… Підняв голову, а перед моїми очима от-такенний заєць! Як добрий пес, а вуса аж на груди йому звисають. Сидить на задніх лапах і дивиться на мене. Я ледве не впав з того дива. А Андрій нічого: подивився на того зайця і свиснув, як на пса. Заєць стрибнув і сховався в кущах.

«Оце і є заячий пастух», — сказав Андрій, а я йому на те: «Шкода, що з нами псів немає, вони б його попасли!» «Не дуже то, — каже Андрій, — бо розумний пес пастуха не зачепить!»

Вовчий пастух

Це ще було за старого режиму. Я у нашого пана служив. їхав пан на полювання і мене взяв з собою за старшого над гучками. Полювали з собаками. Було їх у нашого пана штук тридцять; були і курляндські лисогони, і сибірські вовкодави, і прості гончі пси — всякі були. Я вже й забувся, як там вони називалися. Їздили ми на полювання аж до Чорного Лісу, за Цибульовою, може чув?

Гучки пішли, а я залишився на узліссі. Не пройшло й години, біжить один гучок і гукає: «Біда, на вовчого пастуха напоролися. З десяток собак покалічив… Що робити?!» Тільки це він сказав, коли другий: «Тимоше, пан казав, і цих собак давай. На якогось чорта напоролись!» А тих псів було шкода; тепер таких і за золото не знайдеш. Як гонить, бувало, доброго звіря, то через зайця перескочить, а не зупиниться. Сила така, що матерного вовка брали відразу.

Вони мені кажуть, а я не спішуся, думаю собі: «Маємо час, хлопці, зі звірячими пастухами не жартують. Краще почекаймо». Коли це знову гукають з лісу: «Давай допомогу. Тимоше, де ти там?! Марка, Івана!» Крик підняли, а собаки, чую, лементують. Ну, нема що: «Беріть, — кажу, — хлопці собак та йдіть!» Вони пішли, а я зістався.

Пройшло ще години зо дві, звір із лісу не вибігає, пси його вигнати не можуть. Лисиці, правда, вибігають; зайці теж, але як таке діло, то на зайця ніхто вже не дивиться.

Чую: «ту-ту-ту…» — заграли по лісі. Такі перебори пішли — душа радується. Так кілька разів. Собачий лемент то наближався, то знову зникав. Раптом: «Бережись!» Не встиг я оглянутися: зграя вилетіла з лісу та в чисте поле… Попереду звірюка — сірий аж попилястий, кудлатий, а з боків і під черевом червонястий. Бачив я і степових, і лісових вовків; не дивина для мене матерній вовк: усі вони — цуценята проти цього. Старі люди казали тоді, що такі вовчі пастухи на нещастя з лісу виходять.

Як побачили його пси: остовпіли! Молодші голови догори та: «Ву-ву-ву…» — завили не своїм голосом. А він вибіг на поле, сів і зуби вишкірив. Пси обсіли його, а напасти — ні один не відважиться. Найсміливіші вуха — сторч; передні лапи стрибають, а задні присідають і хвіст між ногами. Подивився я на цю комедію та й сміх мене розібрав. А вовчище сидить на задніх лапах, вуха зажав і клацає зубами. Туди, сюди — головою метляє, а лобище: між вухами четверті дві ляже. Сидів, сидів… Тоді встав та й пішов, непоспішаючи до лісу — просто лобом на псів. Пси розступилися, мов перед великим паном: ні один з місця не рушив, щоб побігти за ним. Ми й не посилали їх; хай йому біс. Добре, що й так обійшлося.

Лісники казали тоді, що без людської крови, без нещастя такі зустрічі не обходяться. Бог, кажуть, велить тим пастухам на світ з’являтися один раз на сто років.

Ведмежий пастух

А це вже було у Волинських лісах. Колись там більше звіря водилося, ніж тепер.

Почув я ріг і подав сигнал — усе рушило: одні крутять тріскало, другі б’ють паліччям об стовбури дерев, а треті в бляху гатять. Таке піднялося, що й сам би сатана піднявсь та побіг із лісу.

А я так собі збоку крізь гущавину пробираюсь та розглядаю по лісі. Підняв голову, дивлюся — а на сосні ведмідь сидить: видно ховається від люду хрещеного. Та не звичайний ведмідь — величезний! Вийшов я на галявину, став, дивлюся і очам своїм не вірю: як тільки дерево такого велетня тримає?!

Я дивлюся, а нечистий мені під вухо шепче: «Закричи, закричи… Скликай людей, клич охотників…» А я не піддаюся: стою на місці, дивлюся на звіря і мовчу. Вже й облава пройшла, її й не чути. Раптом страшно зробилося… Хотів крикнути та тільки рота роззявив, а ведмідь підняв лапу і, як рукою, погрозив мені з дерева. У мене й ноги підкосилися. Сів я на траву й сиджу… Ведмідь побачив, що я сиджу й знову махнув лапою, мовляв, «Іди собі, чоловіче добрий, своєю дорогою…» Я встав, насунув шапку на лоба та й пішов за облавою.

Того дня ми стільки дичини набили, що й довезти не могли. Мабуть, то ведмежий пастух наслав нам стільки звіря.

На другий рік, восени, саме на «Михайла», довелося мені знову бути в тому ж лісі. Отак собі йду та й нагадав про ведмежого пастуха. Вечоріло, вже сутінки поміж деревами лягали. Дивлюся: просто передо мною, з-за куща, щось руде та велике піднімається. Я глянув і пізнав: ведмежий пастух. Той самий, що я його від біди врятував. Став на задні лапи, передні розставив і йде до мене, як гора сунеться!.. Злякався я, чуприна дуба, а він наді мною повис та як зареве: грім над головою. Я й сів. А він, бісової віри звірюка, ще як зареве! Підо мною земля тряслася; Очі зажмурив та й думаю: «Души вже, біс із тобою». Жду, жду — не душить. Розплющив очі, а він пішов собі геть лісом, на задніх лапах, з боку на бік перевалюючись, — пів дерева заввишки… Став я на ноги й дивлюся йому в слід. Він відійшов сажнів на сто, обернувся до мене й махнув лапою, ніби хотів сказати: «Іди собі, чоловіче добрий. Ти мене не зачіпав, то й я тебе не зачіплю…»

Більше я з ним не зустрічався, хоч ходив по тому лісі ще років три. Отож я й кажу: «Звірячого пастуха не зачіпай, то й полювання буде добре і біди не знатимеш. А як зачепиш, то звірина тебе й на печі знайде».

Звіряче кладовище

А то якось ми завели з Тимошем Степановичем таку розмову: «Скільки я по лісі не ходив, не бродив, а ніколи не бачив дохлої звірюки, чи птаха. Де вони діваються, хто їх ховає?» «А вони не здихають отак, будь де, — сказав лісник, — всяка німина йде на своє місце — звіряче кладовище. Я його бачив». І почав оповідати:

«Був я ще молодим охотником, то саме на осіннього Михайла Архистратига, ми з товаришем випили по чарці, бо він Михайло був, та й він пішов спати, а я взяв рушницю і — в ліс на полювання… Йшов я, йшов та й заблудився. Такий на мене блуд напав, що три дні бродив по лісі. Не надіявся вже й світа Божого побачити. Отоді мене й занесло аж до звірячого кладовища.

Вийшов я на таку кругловину, десятин може сто, а може й більше. Навкруги ліс — така гущавина, що й світа не видно… Посеред круглявини озеро, а від того озера — на всі боки потічки; вода в них чиста, як сльоза. Величезні дерева лежать, їх геть із корінням повивертало — якийсь буревій, чи що?.. Дивне те дерево! Дивишся: дерево мохом поросло, а торкни його, то розсиплеться на порох. Кісток там усяких видимо-невидимо… Цілі ворохи лежать. Деяке, то ще у м’ясі лежить, а інший звір і шкіру на собі має, в шерсті; видно — ось тільки зараз ліг і згинув на цьому місці.

Став я під дубом та й дивлюся на це диво. Бачу: іде з усіх боків різна звірина сюди помирати: заєць, лис, вовк, ведмідь, скачуть дикі кози… Одне від старости, друге від ран умирає … Кожна звірюка до води повзе, до озера, чи струмочка: води, бач, хоче напитися перед смертю. Через те понад берегом найбільше кісток лежить та рогів усяких. Там і пташине кладовище. Як підняв я голову догори, глянув на дерева — аж злякався!.. Видимо-невидимо різного птаха на гіллях сидить. Здряхліла птиця від старости та й чекає своєї смерти. Там вони вже не їдять нічого і не б’ються поміж собою. Мир і спокій. Там шуліка, голуб, ластівка, горобець, орел, дика качка — все на гіллі рядочком посідало; понадувалося, поспускало крила і сидить аж поки мертвим на землю не звалиться. Падають птахи з дерева, як листя восени.

Я підійшов ближче й підняв дику качку за крило. Взяв, а її й не чути в руках — геть висохла… Поклав я ту качку на землю, а сам — до озера. Не встиг підійти, як піднявся рев, свист, скрегіт…. У мене волосся дубом на голові стало! А перед тим було тихо, тільки де-не-де якийсь звір застогне, чи трісне гілочка під чиєюсь лапою…»

«Чого ж та звірина рев підняла. Злякалася вас, чи що?»

«Не злякалася; вона вже там нічого не боїться. Тільки, бач, хоч і німина воно, а почуло хрещену душу, що потурбувала вічний покій. Гріх турбувати й звіря перед смертю. Я скинув шапку, перехристився та й пішов геть».

* * *

Якщо в цей час уже випав сніг, то люди кажуть: «Михайло приїхав на білому коні».

Четвертого грудня за новим стилем — свято Введення в храм Пресвятої Богородиці — «Введення»1, або «Третя Пречиста».

У цей час в Україні вже, звичайно, випадає сніг, а тому й кажуть: «Третя Пречиста снігом покриває».

* * *

На цьому коло народньо-календарних свят замикається.

Джерело:  Олекса Воропай. Звичаї нашого народу. Осінь.