Мамо-голубко! Прийди подивися,

Сина від мук захисти!

Болі зі споду душі піднялися,

Що вже несила знести…

П. Грабовський

Пливе ріка. В ній втопилося жіноче щастя, радість, сміх, майбутнє. Чорна вода омиває долі, залишаючи журбу, біль і величезну тугу. І тече ріка сліз Україною, не минає нікого.

Матуся прокинулась раненько, вмилася, молиться щиро і благає в Бога щасливої долі для сина, для кровиночки. Телефонний дзвінок відволікає її – життя зупинилося…

Дорогі матері, Берегині роду нашого українського! Які слова знайти, аби виразити безмежну вдячність Вам за те, що Ви зуміли передати своїм синам, мужнім захисникам наших доль, нашого щастя, нашого майбутнього отой козацький дух незборимості, твердості й разом з тим благородства?!

Напевно, зойком вічно відлунюватимуть у Вашій материнській душі слова: «Мамо, якщо не я, хто зупинить цю нечисть? Я мушу. Відпусти.» І Ви відпускали… Відпускали в невідомість, яка чорним крилом закривала тепер уже кожну секундочку, що боліла молитвою: «Тільки б не загинув, тільким повернувся живим і здоровим!»

А сини поверталися – скалічені, з безмежним криком в очах: «Мамо, болить!»

А сини поверталися, щоб уже ніколи не промовити й слова.

Дорогі матері, Берегині роду нашого, українського! Ми всі в неоплатному боргу перед Вами. Якби ж можна було хоч на мить полегшити біль материнський!.. Та, на жаль це неможливо. Ми лише схиляємо низько свої голови в глибокій пошані до подвигу матері й подвигу сина-воїна.

Пробачте за біль.