Українські мистці завжди дотримувалися постанов другого нікейського собору 787 р., який наказував, що «уклад не залежить від інвенції малярів, а від рішень і традиції вселенської Церкви».

Зміни в цьому напрямі наступили в добі козаччини: до суто традиційних композицій почали впроваджуватися портрети світських осіб. А по смерті Шевченка в селянських хатах у кутку з іконами з’явився образ Святителя Тарасія з обличчям  Т. Г. Шевченка і «Кобзарем» в руках. І справа була не стільки в тому, що Тарас Шевченко народився 25 лютого (9-го березня за н. ст.) у день пам’яті св. Тарасія і в святому хрещенні дістав його ім’я, а у подібності подвижницьких життєвих шляхів і магічній силі Слів Шевченка та патріарха Царгородського Тарасія.

У журналі «Архіви України» №2 1967 р. друкувалися сторінки зі щоденника С. Нехорошева з Черкас. Спогади були датовані 1911 роком. С. Нехорошев згадував, що в батьківській хаті поруч зі Святим Миколаєм висів бозя Тарасій – портрет Т. Г. Шевченка з високим чолом і довгими вусами. Тричі на рік (у великий піст, Пилипівку перед Різдвом і на Водохрещя) черкаські попи обходили свою парафію з молитвою.

«Коли бабуся зачувала, що «попи уже йдуть», то знімала портрет Шевченка і ховала його на печі. А одного разу бабуся десь затрималась і з молитвою несподівано у хаті з’явився піп Михайло Ковальов, диякон і паламар. Піп гарно знав характер мого дідуся і лагідно до нього: «Данило Левків, скинь отого вусатого, що серед ікон святих висе. Замість Тараса я тобі дам святого Пантелеймона і він тобі буде так чудо творити, що все село буде знати». Дід лукаво відповів: «Не знаю, чи ваш Пантелеймон буде чудо творити, чи ні, а мій Тарас уже так чудо творить, що вся губернія знає».

Серед професійних художників першим, хто провів паралель між СвятимТарасієм і Т.Шевченком, був Григорій Честаховський. На іконі «Преп. Михаїла та Св. Тарасія» його пензля зберігся напис: «Вічная память и добра слава вірним товаришам: Тарасу Григоровичу Шевченко и Михайлу Матвіевичу Лазаревскому. Григорій Честаховскій року Божого 1867 місяця серпня».

Сьогодні ікона належить хрестовому храму Київської Митрополії УПЦ МП. Іноді її можна побачити. А от сліди ікони «Святий великомученик Тарасій» з Яготина, написану приблизно в той же час, загубилися.

1979 року Володимир Могилєвський, розбираючи архів Українського національного реставраційного центру, знайшов негатив зображення ікони «Святий великомученик Тарасій». Як свідчив запис, це була «робота невідомого майстра, полотно, олія, 1870 — 1880 рр.(?), походить з Яготинського краєзнавчого музею. Нинішнє місцезнаходження є невідомим».

В. Могилєвський згадує, що «На негативі було фронтальне зображення людини на весь зріст, лисої, з повислими вусами, круглим німбом, одягнену в сорочку та штани, босу. У правій руці чоловік тримав хрест, притискаючи його до грудей (знак великомученика), в лівій — закриту книгу, на палітурці якої кирилицею було старанно виведене слово “Кобзар”. Коли ж із негатива зробили фотовідбиток — ахнули! — в образі великомученика Тарасія постав інший Тарасій — Шевченко».

На превеликий жаль ані негатив, ані його фотовідбиток не збереглися.

(В. Могилевський. «Святий Великомученик Тарасій». Січень 2003 р. //Все життя з Тарасом Шевченком)

Краща доля чекала на ікону «Святого Тарасія» (1898 р., полотно, олія. 55,5 х 31), копію якої можна побачити в Каневі в «Тарасовій світлиці», а оригінал – в Національному музеї Тараса Шевченка (НМТШ). картина має виняткову історичну та культурну цінність.

1976 року група науковців (Когут Л.В., Савицький І.А., Діканічєв Ю.А., Распопіна В.О.) реставраврували пам’ятку, адже її стан був вкрай незадовільний. На картині-іконі зображений Тарас Шевченко з німбом навколо голови, у святкових вишуканих строях українського козака-запорожця ХУІІ ст., тобто часів визвольної боротьби за свободу та незалежність України: жупан із коштовної парчі синього кольору, оздоблений золоченим позументом, барвистий дорогий пояс, гаптований червоно-зеленим орнаментом, перев’язаний так, як годиться козацькій старшині; шаровари, гостроносі напущені чоботи–сап’янці червоного кольору, на плечах – довга біла безрукава плащ-накидка.

Шевченко-св._Тарасiй-_I.Eрeмeeвс_кий

На думку мистецтвознавця Т. Чуйко «мистець знайшов своєрідні образотворчі прийоми для втілення свого задуму: написати такий портрет геніального сина українського народу, в якому кожен «прочитає» життєвий та творчий подвиг Кобзаря…

Цей твір сповнений символічного звучання, що передається через зображення певних атрибутів:

німб за головою – символ духовної слави. Таким сяйвом були позначені лише ті Божі обранці, які досягали духовної досконалості;

кобза – це пісня мрія про козачу вольницю (перша збірка Т. Шевченка – «Кобзар»);

гора – символ високого служіння;

червоне вино – давній символ життя та Сонця;

кайдани на пагорбі – звільнення поета від неволі;

сувій – ланцюг послідовних подій, вражень, думок;

напис на сувої – назва поеми – «Кавказ» -  символ непоборності народу у прагненні до незалежності;

гусяче перо – символ письменницького хисту;

чайки (білі птахи) символізують крилату душу, стихію повітря, козацькі човни – чайки;

кургани – давня українська козацька слава;

тополя – символ української дівчини;

береза – втілення образу пробудження та відродження, сонця, світла, родючості;

вічнозелений плющ (зображення дерева, обвитого плющем) – ознака життя душі після смерті тіла;

плащ-накидка – символ довгих буремних шляхів, подорожей, пройдених поетом, які не супроводжувалися безхмарним небом;

святковий одяг козацької старшини – відображення вільних, відважних, незалежних людей, яким і був Т.Шевченко».

(Чуйко Т.П. «Невідомий художник. Портрет Т.Г.Шевченка: «Святий Тарасій» у колекції НМТШ (ж-398)

Т. Чуйко переконливо доводить, що автором ікони-портрета був Єрємєєвський Іван Федорович – художник, вільний слухач Імператорської академії мистецтв у Санкт-Петербурзі з 1861 року, який 1866 року отримав 2 срібні медалі, в тому ж році отримав звання некласного художника. Автор – професійний художник, який володів знаннями щодо живописної техніки, малюнку та композиції, а також теорією мистецтвознавчої науки. Поділяв демократичні погляди російських та українських художників-реалістів; його світоглядна позиція стала підґрунтям для створення надзвичайно своєрідного символічного портрета Тараса Шевченка.

Копію портрета-ікони «Святий Тарасій» І. Єрємєєвського в музеї «Тарасова світлиця» (м. Канів) прикрашає копія рушника, вишитого Лесею Українкою.

Св._Тарасiй-_I.Eрeмeeвс_кий_Канiв_Тарасова_свiтлиця

У червні 1891 року Леся Українка разом з мамою та молодшою сестрою Ольгою їхала на лікування до Євпаторії. Від Києва до Катеринослава добирались пароплавом і, за спогадами Ольги, «спинилися в Каневі, щоб одвідати Шевченкову могилу» і залишити там вишитий Лесею рушник.

Про той візит в архіві музею Т.Г.Шевченка зберігаються спогади охоронця поетової могили – Івана Ядловського: «Я тоді не знав, що та жінка, така худенька, слабенька, відома письменниця Леся Українка. Вона привезла з собою нею вишитий рушник. З нею були люди. Якийсь чоловік хотів повісити цей рушник на портрет Шевченка, але вона сказала, що сама хоче повісить: «Я – сама, я – сама…»».

На Лесиному рушникові – українські традиційні геометричні орнаменти, з прадавньою символікою добробуту, а між ними: на одному кінці – Шевченкове «Думи мої, думи мої, лихо мені з вами», на другому – «Любітеся, брати мої. Украину любіте».

Лесин_рушник

Перекази про Лесин рушник живуть на Тарасовій горі й по-сьогодні.

Вісімнадцятирічна поетеса вишивала його разом з Маргаритою – донькою відомого бібліографа, фольклориста, лексикографа, перекладача Михайла Комарова (уманця).

У 30-ті роки минулого століття «Тарасову світлицю» знесли. Рушники, ікони, портрети – весь скарб було розпорошено. Зник і рушник Лесі Українки. А у 1990-ті роки ентузіасти відродили поетову світлицю. Знайшли і Лесин рушник. Але він не повернувся до Тарасової світлиці, зберігається у фондах НМТШ. У світлиці – його копія, зроблена канівськими майстринями.

Ми вже мали можливість переконатися, що в Україні святителя Тарасія традиційно писали з Шевченка не тільки тому, що не мали багато зображень цього святого, бо його ікона не така поширена, а тому, що «мабуть він таки був схожим на свого янгола-охоронця, і не лише зовні, та й зовнішня подібність – не найголовніше. Наш Тарас був таким же бунтівним і непримиренним, коли йшлося про принципові речі: Бог, правда, вітчизна були в його житті на першому місці. І того ж дня, коли поет-пророк повернувся, щоб спочити навіки тут над Дніпром, у рідній Україні, він був канонізований у серцях свого народу» – пояснює народний художник-гравер Микола Стратілат – автор гравюри «Святий Тарасій».

(Стратілат.М. Шевченко у моєму серці // газ. «Мистець», №22, лютий 2011 р.,)

Канонізацію Поета народом художники підтверджували німбом над Його чолом та заміною на іконах книги «Святого письма» «Кобзарем».

Св._Тарасiй_М

Микола Стратілат у гравюрі «Святий Тарасій», надавши Патріарху риси Т. Шевченка, факт канонізації підкреслив лише великим за розміром подвійним німбом.

німб осяює розвіяну бурхливими вітрами українську землю, з її козаччиною, гайдамаками, кобзарями, з її болем і стражданнями, з її вишневими садками, вербами, тополями, її прекрасними невмирущими піснями, національними традиціями.

Вгорі гравюри, як і в батьківській хаті під вишитим рушником дві ікони: зі зображеннями Богородиці та Ісуса Христа. Мати і Син – в українських строях.

У руках Ісуса (дитини), схожий на український, двокольоровий прапор. Взагалі, стяг в руках Спасителя – знак Його перемоги над смертю і тої радості, яку Він дарував людству.

Святий Тарасій – Патриарх Констатинопольский (так на гравюрі) – у православному священицькому облаченні та Святим Письмом в руках займає всю центральну частину картини. Обабіч святого ангели, які є символом служіння, вищої духовності, чистоти, заступництва.

Вінчає картину херувим, призначення якого охороняти трон Господа Бога. А внизу текст: «В своїй хаті своя правда, і сила, і воля»! І уже ні в кого не виникає сумніву, про що мова.

Людмила Огнева

Голова Донецького відділу Союзу Українок