Україна – слово жіночого роду. Її доля і недоля – теж жіночого роду. І така вона терпенна, наша рідна держава, така багатостраждальна, як і сама українка. Не скорилася ворогові, відроджувалася із роси і пісні, уміла гордо носити корону й кайдани.
Одягнена радянською системою у кирзові чоботи і куфайку, мордована на колгоспних бурякових гектарах, змарніла від праці і сліз, вона залишилася собою – українкою. Співала дитині рідною мовою, стиха молилася до Бога і Пречистої Діви, надіялася, що вони зішлють небесну благодать на по-радянськи зідеалізованих її синів і дочок.
А ночами снилось минуле. Генетичний код пам’яті переносив її у безкраї козацькі степи, де була вона Матір’ю роду, шанованою і всіма поважаною. Її цілували в руку могутні гетьмани, перед нею схиляли голови горді полковники, сотники…
І жодне огидне брутальне слово не могло злетіти з чоловічих уст на її адресу, бо українці твердо трималися заповіді Божої «Шануй батька і матір своїх». Приходили й прилітали інші сни – з недалекого минулого, з 40-50-х років, озивалися до неї посестри призабутими голосами з яблунівських криниць, львівських катівень, з Дем’янового Лазу… Були ті посестри молоді і гарні, горді тим, що вони українки, що вояки Української Повстанської Армії мило нарекли їх подругами.
А тепер – Майдан, Революція Гідності і нарешті страшне слово і дійсність – війна.
Минають Великодні свята. Найвеселіші свята, Воскресіння Христа, пробудження природи і… невеселі очі українок. Де і як зібрати гроші для потреб україн­ської Армії?..
Та ніхто і ніколи не зможе скасувати чудової предвічної традиції писання писанок.
У світлиці Союзу українок відбувся майстер-клас. Прийшли навіть два хлопчики: один з мамою, другий – з сестрою.
Стихають дзвінкі голоси дівчаток, нині уже «союзянок». Всі стали до молитви. У повітрі – запахи бджолиного воску, фарби, у руці – писачок (інструмент для нанесення узорів на писанку), у каміні потріскують дрова.


Всі сідають до столу і уважно слухають голос майстрині п. Оксани Гипич. Кожна із сімнадцяти несе додому вперше в житті власноруч написану писанку.

1

Тішимося ми, старші за віком, що таке гідне покоління підростає, і дякуємо Уляні Сорохан за добру організацію імпрези.