Оксану Фурманюк, в дівочості Вах, недарма звали українські вояки, які боролися за волю України на волинській Локачинщині, «Зіркою» бо вона таки, попри своє 90-ліття, яке відзначила 25 лютого 2015 року, і досі запалює всіх, із ким вона спілкується, своєю енергетикою, силою духу, любов’ю до України. Та це не тільки завдяки її природній вдачі. Хто несе в собі такий потужний заряд національного патріотизму, заряджає цим зарядом завжди і інших.

На фото сотник армії УПА Петро Мартинюк із дружиною, зв'язкова УПА, член "Союзу українок" станична Оксана Фурманюк на псевдо "Зірка"...

На фото сотник армії УПА Петро Мартинюк із дружиною, зв’язкова УПА, член “Союзу українок” станична Оксана Фурманюк на псевдо “Зірка”…

Народилась Оксана Миколаївна в селі Лисово Локачинського району в селянській сім’ї, де поважали працю, любили українську пісню, шанували нашого великого Кобзаря Тараса Шевченка. Уже цього села й немає на карті Волині.

Дідусь Борис Павлович Вах хоч і повернувся з першої світової інвалідом із простреленою ногою, та надбав усього необхідного для життя на селі. Працював, наслідуючи батька, і тато Оксани Миколаївни. Неграмотний він став членом об’єднання селян – «кулка рольнічого» і успішно господарював у закладеному старшим Вахом господарстві допоки не почалася горе-колективізація, коли треба було все надбане здати до «колхозу». Найкращих господарів, як куркулів, повивозили на Сибір. Так вироджувався на рідній землі генотип найпрацьовитіших успішних людей. Така доля спіткала і сім’ю Вахів. Та ще й Оксана стала допомагати «хлопцям із лісу», то передаючи інформацію з краївок іншим бійцям, то надаючи першу медичну допомогу, якої навчилась у спеціально організованих курсах медсестер десь у районі Садова, Линева від старшої місцевої жінки чито медички, чи просто знахарки.

У 1943-у війна почала відкочуватись далі на Захід, прийшли, як їх називали в народі, «другі совєти», які почали цікавитись такими націонал-патріотами, як Оксана Фурманюк. Вона стала переховуватись у різних знайомих. Одного разу, коли, не витримавши поневірянь по чужих хатах і горищах, Оксана прийшла додому, була затримана енкаведистами, які, за її розповідями, поводилися з нею жорстоко. Один із них, намотавши ще не висушені після миття довгі гарні коси на руку, тягнув дівчину по підлозі, заставляючи її зізнатись у допомозі бандерівцям. Та Оксана нікого не видала. Потім дівчину повезли до сусідніх Бужкович, Лукович, звідти, накривши рядном на підводі, до Локач. Тюрми тут не було. Затриманих хлопців тримали в підвалі, а дівчат на ганку, де вони чули, як знущалися над хлопцями на допитах. На ранок повезли Оксану до Луцька, посадивши саму в камеру, а потім до неї підсадили ще любомельчанку Аню. Через тиждень на суді одна з дівчат, яка ходила з Оксаною до школи, сказала, що то вона заставляла робити бинти з полотна для вояків із лісу, бо була станичною.

Так станична, псевдо якої «Зірка», була засуджена на 15 років на каторжні роботи до Сибіру. Та ще 5 років – за «пораженіє в правах». Далі – етап, до Харкова, і під номером 667 цілий місяць у товарних вагонах везли до Воркути. Тепер, коли пройшли роки, Оксана Миколаївна, виливаючи свою біль за пережиті страждання, просить надрукувати вірші, які ми, союзянки, назвали криком душі каторжанки Оксани. Закінчила 90-літня жінка в свій час 3 класи польської школи. Та скільки життєвої мудрості, жаги до життя, прагнення принести користь рідному народові, підростаючому поколінню криється в цій малограмотній за освітою, та навченій гіркими реаліями «совєтського» життя жінці!
Хоч тривалість перебування на роботах на Півночі скоротили до 12 років, та непосильна для жінки праця у Сибіру на шахті, на цегельному заводі, на будівництві залізниці підірвали здоров’я нескореної волинянки, яка зазнала немало травм, що назавжди дають знати про себе. Та наперекір усьому жінка несла в собі українство скрізь. Коли захворіла від неякісного харчування на цингу і потрапила в лікарню, лікарка попросила її вишити блузку. Оксана виконала прохання, за що їй давали риб’ячий жир, який і врятував дівчину.

І зараз у кімнаті Оксани вишитий власноручно портрет Тараса Шевченка, у рушниках образи. А коли я запропонувала пані Оксані сфотографуватись, то вона вирішила одягнути сорочку, вишиту своїми руками, на одній із яких майже відбитий на роботах палець… Ось така вона – нескорена українка Оксана, за плечами якої 90 вишитих долею років, у яких поміж червоним кольором життя так багато чорного смутку і горя.

У Сибіру Оксана Миколаївна познайомилась із своїм судженим Володимиром, який теж відбував 15 років робіт. Каже, тішилась, що обрала собі волинського хлопця з Коритниці, який привіз її на Україну, на рідну Волинь. Відразу почали господарювати – будували будинок, завели, як то люблять українські селяни, живність – годували свиней, качок. Оксана Миколаївна працювала і техпрацівницею в Володимир-Волинській школі №2, доглядаючи в вільний від роботи час батьків, які після Сибіру проживали в Володимирівці, і на млинзаводі на розвантаженні, і розливала сік у лісгоспі.
Виростила сім’я Фурманюків працьовитих дітей – Миколу і Олену. Дочка зараз живе і працює в Іспанії. А колишня станична зв’язкова «Зірка» і далі світиться своїм оптимізмом, та зараз знову її серце болить за долю України, за війну на Сході.
Біль і переживання «Зірчиної» душі друкує в віршах, які люб’язно надала пані Оксана перед своїм 90-літтям, щоб промені її української душі пронизали й ваші душі во ім’я незламності справжнього нашого національного духу, во ім’я незалежності та єдності України, миру, якого зараз нам так бракує, щоб викорінювати зло, посіяне за багато років панування хабарництва й корупції.
А підписує ці вірші Оксана Фурманюк одним коротким словом «Воркута»…

Це про неї з нагоди її 90-ліття та 70-річчя Перемоги в другій світовій написала я прозові та поетичні рядки в новеллі “ЗІРКА З СУЗІР’Я УКРАЇНОК”…. БУДЬТЕ З НАМИ ЩЕ ДОВГО В ЗДОРОВ’Ї І МИРІ!

90-річчю члена Союзу українок, колишньої станичної Оксани Фурманюк присвячується

Станична Оксано!
Складаємо шану
Енергії вашій,
Душі українки.
Станична Оксано!
Співаєм «Осанна»
Незламаній волі
З Сибіру глибинки.
Любов до Вкраїни,
До свого народу
Несли Ви крізь роки,
Крізь вири життя.
Волинські ліси
Ще чують ті кроки,
Як вісті з краївки
Волинським бійцям

Ви несли сміливо,
Щоб жити красиво,
Щоб дихала вільно
Рідна земля.
Тож зичу вам сили
І духу, і тіла,
Щоб Ваше сторіччя
Стрічала сім’я.
Родина вкраїнок –
Сестер-союзянок
Хай буде опорою
В Вашім житті!
І щоб поверталися
Із перемогою
Солдати Вкраїни
Нам, «Зірко», світи!

28.02.2015  Інна Тарасюк-Совальська