Стежками спогадів дитинства Заслуженого діяча науки і техніки, професора медицини, Оксани Ганич.

Оксана Ганич

Кожна людина – величезна цінність, – творець історії. А місія жінки – ростити, оберігати, прикрашати, наповнювати життєдайним змістом саму суть життя, в якому творять історію особистості, бо їх народила, зростила, виховала, оповила Любов’ю її Величність, Жінка.

Висока місія жінки в сім’ї, родині, суспільстві — неоціненний скарб… Життя жінки-матері – берегині роду, професіонала і громадського діяча, сяє діамантом громадянського суспільства українців. Про це ми довідуємося з уст Заслуженого діяча науки і техніки України, доктора медичних наук, заслуженого професора Ужгородського Національного університету, директора єдиного на Україні Науково-дослідного інституту фітотерапії, Професора кафедри пропедевтичної терапії медичного факультету УжДУ, почесної Голови Союзу Українок Закарпаття, (сьогодні УжНУ), Оксани Ганич
Семирічна Оксанка чекала з нетерпінням поїздки до Хуста, навчилася гарно співати Гімн України. Готувалася їхати з мамкою і татком-послом на засідання Сойму Карпатської України.. Ще звечора батьки розповідали донечці про те, яка це велика подія – засідання першого Сойму Карпатської України, послом якої обраний татко (бачила список депутатів у якому Мандзюк Микола, учитель із Севлюша, значився під шістнадцятим номером). Оксанка випадково довідалася, що її татка на засіданні назвали наймолодшим серед депутатів-послів. Цікавість перемагала, і вона тихенько спитала: «Татку, але ж Ти такий великий, чому кажеш, що ти наймолодший?» Батько ніжно погладив біляву голівку дитини і зазирнув у сині, як небо, оченятка: «Потім, доню, ти все зрозумієш, а тепер лягай спати, бо раненько прийдеться вставати. Ти ж не хочеш залишатися вдома, правда?». – Татку, я також хочу з Тобою, – щебетала Оксанка. – перевір мене, будь-ласка, чи добре співаю Гімн?
-Гаразд. Вони втрьох встали і заспівали, урочисто «Ще не вмерла України…», Оксанчин голос звучав, як дзвіночок, слова Гімну вимовляла чітко, з піднесенням…
Десь далеко на сході ранок ще тільки народжувався, переспівувалися перші півні, настирливо гавкав собака, а Севлюш ще солодко спав, припорошений легкою березневою памороззю. У цю передранкову пору перед воротами будинку вчителів Анни та Миколи Мандзюків зупинився віз, і кучер, легко зістрибнувши на землю, постукав у ворота: «Можемо їхати, пане вчителю!». Оксанка міцно обняла тата за шию, а він обережно поставив дитину на утеплене сидіння. Їхати було весело, адже татко і мамка зі святковим піднесеним настроєм так любо розмовляють із нею, і віз поскрипує, і коні в такт цокають підковами по припорошеній останнім снігом дорозі – справжня казка. Ось і Хуст вже видніється, вулицями поспішають пішоходи, вози, тільки б не спізнитися.
До подвір’я Хустської гімназії під’їхали, коли вже розвиднювалося. Поряд зупинилися ще декілька підвод з депутатами та учасниками засідання Сойму Карпатської України. Всі святково одягнені у вишиванки та кожухи. Дехто з чоловіків підперезаний широким ременем. Мама тихенько шепнула Оксанці: «Бачиш, як то гарно Так виглядав, Олекса Довбуш, наш національний герой».
Над входом до дверей спортивної зали Хустської гімназії майорів синьо-жовтий прапор, Оксанка звернула увагу на великий Карпатський Герб і Тризуб. Тато провів Оксанку з мамою до восьмого ряду зали, а сам пройшов у другий ряд, де сиділи посли. Після головного засідання, відбулися наради в комісіях. Мама, Анна Мандзюк, в уряді Августина Волошина працювала в комісії яка піклувалася жіночими соціальними питаннями. Додому поверталися пізно ввечері вже знайомою дорогою. А Оксанка цього доленосного дня усвідомила нову якість людини-громадянина – самовіддану працю на благо громади, не рахуючись ні з часом, ні затраченими зусиллями…тільки діяти, творити, працювати на благо Карпатської України, на благо людей. Такою вона виросла, виховалась у славній сім’ї педагогів, подружжя наймолодшого посла Першого Сойму Карпатської України, згодом, референта та інспектора шкіл Народної Ради Закарпатської України, такою ми знаємо професора Ганич О.М. і сьогодні…
Оксана Ганич із династії славної родини Мандзюків
Подружжя наймолодшого посла Першого і Останнього Сойму Карпатської України, Миколи та Анни Мандзюк, голови піклувальної комісії жіночими соціальними справами при Уряді Августина Волошина, упродовж багатьох буремних років вносило вагомий вклад у історію становлення та розвитку Карпатської України . Вони виховали доню, яка продовжує славні сімейні традиції українців-патріотів. Справи української сім”ї, української родини і незалежної держави України для пані Оксани, її чоловіка, професора Михайла Ганича, були є і залишаються найважливішими у життєвій громадянській позиції.
Микола Миколайович Мандзюк, народився 15 січня 1909 року у селищі Великий Бичків Рахівського району. Тут навчався 3 1917 до 1921 року у чотирирічній початковій народній школі. Після закінчення школи вступив до так званої горожанськи в селиші Ясіня Рахівського району. Саме в цей період Микола став активним пластуном. Закінчивши “горожанку” три роки працював над ліквідацією неписьменності у рідному селищі, а з 1925 р. навчався в учительській семінарії міста Мукачева. Серед студентської молоді поширював українську патріотичну пресу, за що на третьому курсі був виключений із семінарії без права поновлення. Але за допомогою Авґустина Волошина, продовжив навчання в Ужгородській учительській семінарії, яку закінчив у 1929 році. На педагогічну роботу відразу не влаштувався, оскільки його призвали на дійсну службу до чехословацького війська. У 1931 році демобілізувався і був направлений учителем народної школи у село Великі Лучки Мукачівського району, де працював до 1 липня 1932 р. Потім крайовий шкільний відділ направив Миколу Мандзюка управителем народної школи у село Вишні Ремети Берегівського району. Там народилася 16 квітня 1932 року перша донечка Оксанка. Молодий батько успішно працював на Берегівщині до листопада 1938 року. За цей період ініціював створення хору сільської молоді. Разом зі дружиною-вчителькою, Анною, організували курси куховарства та рукоділля. Присвятивши всю свою діяльність Карпатській Україні, (12 лютого 1939 року обраний депутатом Сойму Карпатської України, брав активну участь у його першому і останньому засіданні 15 березня 1939 року). віддавши рідному краю весь запал патріотизму, любові, боротьби та праці, Микола Мандзюк відійшов у вічність 15 лютого 1972 року, на 63 році життя, похований у м.Ужгороді.
Карпатська Україна і родина Мандзюків
Закарпатська земля завжди приваблювала сусідів не тільки своєю чарівною красою та працелюбивим народом з особливим менталітетом мирного трудівника, але й географічним розташуванням та природними багатствами. У 30-х роках ХХ століття на політичній арені Європи Закарпаття стало лакомим кусочком для багатьох урядів сусідніх держав. У таких складних умовах активна проукраїнська діяльність молодого вчителя з Вишніх Ремет привернула увагу угорських властей, які, після розчленування Карпатської України, на підставі Рішення Віденського арбітражу (1938 р.) почували себе повноправними господарями на переданих Угорщині територіях міст Ужгорода, Мукачева та Берегівського округу.
Не бажаючи залишатися під юристдикцією угорської держави і з міркувань особистої безпеки, родина Мандзюків переїхала до Севлюша (тепер Виноградово), де Микола очолив крайову опіку над молоддю. За активну громадську діяльність молодий патріот 12 лютого 1939 року обраний депутатом Сойму Карпатської України, брав активну участь у його засіданні 15 березня 1939 року. Про цей період життя сімейства Мандзюків професор Оксана Ганич розповіла нам ще один епізод зі свого дитинства.
Ганна Мандзюк дозволила донечці бавитися на подвір’ї, а сама поралася в хаті. Приглядаючи за дитиною, замітила двох жандармів, які прогулювалися вздовж вулиці неподалік від їхнього будинку. Миколи в цей час не було вдома, тому дружина, знаючи про вороже ставлення угорських властей до Карпатської України і її активістів, зразу здогадалася про причину “прогулянки” жандармів біля їхнього подвір’я: “Жандарми очікують повернення чоловіка, щоб арештувати — потрібно щось робити, – подумала вона. – Вислизнути незамітно з двору, щоб попередити, не зможу, зразу запідозрять”. Поманила тихенько Оксанку в хату, але дитина не зрозуміла її жестів. Тоді Ганна голосно покликала дитину пити молочко. Шестирічна Оксанка підбігла до матері, спитала чому так скоро її кличуть до хати і, почувши мамине “Т-с-с”, зрозуміла, що буде щось цікаве, але потрібно мовчати. Мамине повчання як перелізти через вікно у сусідній двір і попросити тітку-сусідку попередити татка, щоб не йшов додому, дитина сприйняла як гру. Зате дуже спритно опинилася в сусідчиному подвір’ї і все передала, як веліла мамка. Ні того дня, ні наступного Микола Мандзюк більше не появлявся вдома. “А через деякий час, – згадує пані Оксана, – мама повеселішала, отримавши звісточку від батька про те, що він перебуває в безпечному місці за кордоном. Через деякий час ми з мамою почали збиратися в дорогу”…
Про цей період знаходимо короткий запис у історичній довідці: “Через угорську окупацію Президія Сойму Карпатської України емігрувала за кордон”.
Професор Оксана Ганич розповіла нам ще один цікавий випадок зі свого дитинства, як вони удвох з мамою їхали до тата у Прагу. Багатолюдний поїзд приваблював Оксанку різноголоссям, і вона почала гратися, бігаючи поміж рядами. Мама окликнула: «Оксанко, іди сюди!» На цей клич озвався Рогач, секретар уряду Августина Волошина, який також їхав у вагоні поїзда Відень-Прага. (Дехто з уряду А.Волошина емігрував у США, Німеччину, дехто визначився з постійним місцем проживання у Чехії). Пані Оксана пригадує невелику кімнатку над рестораном по вулиці Меланкріхова, 10 у Празі 2, яку мама старанно впорядковувала перед поселенням. Унизу щовечора звучала музика, тому сон був неспокійний.
Микола Мандзюк з частиною урядовців емігрував до Праги через територію Румунії, Югославії, Австрії. Згодом був вивезений на фізичну працю до Німеччини, але, склавши іспит із чеської мови, влаштувався вчителем сільської школи у Ловчінцях і став учасником антифашистського підпілля, де продовжував активну діяльність протягом всього періоду Другої світової війни. Донька Оксана тоді вже навчалася у Модржанській українській гімназії. У Празі, неподалік від будинку де зупинився А.Волошин, Президент розгромленої Карпатської України (по вул. Мелантріхова, 10), жила його племінниця Ольга Дудкова – професор Празької консерваторії, по вул. Амеріцькій, 27. Вона щотижня проводила репетиції оркестру і хору, з яким їздила на гастролі, пропагуючи класичне мистецтво, не тільки на території Чехії, але і за кордоном.
Незабутнє враження зберегла пані Оксана про останню зустріч її батька з Авґустином Волошином. Микола Мандзюк вів за руку 13-тирічну доню, завітавши до Президента придушеної Карпатської України. “Як зараз пам’ятаю, – згадує пані Оксана, – батько спитав Президента: “Що нам робити?” У відповідь Августин Волошин сказав: «Ти повертайся, Миколо, до рідного краю, а я, поки що, залишуся в Празі і, найближчим часом, приїду. Я не відчуваю перед своїм народом жодної провини… Я ніколи нікому не зробив зла…» Він помовчав і, ніби обійняв мене ласкавим поглядом: «Підійди, дитино, ближче». – Я ступила крок до нього і, нахиливши голову, відчула тепло простягнутої руки Президента: «Благословляю Тебе, Оксано, на життя, добрі діла і на щасливу дорогу повернення додому, у Карпатську Україну». Благословення Августином Волошином мого батька було таким же лаконічним, але його енергетика залишалася з нами в усіх життєвих ситуаціях як «покровительство і захист». Вам може здатися дивним, але це не містика, бо ЙОГО Благословення я відчуваю все життя, як «допомогу і опіку» у складній ситуації. Ця найвеличніша подія мого дитинства і життя трапилася за два тижні до арешту Авґустина Волошина службою «Смершу». І то була остання зустріч мого батька з Президентом КУ». А. Волошин доручив Миколі Мандзюкові організувати повернення бажаючих закарпатців додому, як тільки появиться можливість. Після визволення Закарпаття в 1945 році сім’я Мандзюків повернулася з Праги додому. Їхали товарним поїздом. Про арешт Президента Карпатської України, Августина Волошина, і його відправку в Москву, Микола Мандзюк довідався вже вдома. А місце поховання Августина Волошина не відоме й досі.
Після визволення і возз’єднання Закарпаття з рідною Україною в 1945 році Микола Мандзюк повернувся до рідного краю. На Закарпатті надзвичайно не вистачало досвічених кадрів. Його зарахували референтом відділу освіти Народної ради Закарпатської України. Закінчивши історичний факультет Ужгородського держуніверситету, Микола Мандзюк завідував кабінетом педагогіки та навчальною частиною Закарпатського інституту вдосконалення і підвищення кваліфікації вчителів, багато років працював інспектором шкіл обласного відділу народної освіти, згодом викладав історію в середніх школах Ужгорода та Ужгородського району. Тоді Микола Мандзюк оприлюднив цікавий факт: співпрацюючи з президентом Карпатської України, він брав безпосередню участь у підготовці «Меморандуму до уряду Радянського Союзу» за возз’єднання Карпатської України з Українською Радянською Соціалістичною Республікою. Меморандум був підписаний Авґустином Волошином і особисто переданий Миколою Мандзюком 19 листопада 1939 р. до Радянського посольства у Празі. Як свідок, при акті вручення Меморандуму Радянському Посольству був Юрій Долинич, родом із Перечина.

Оксана Ганич — громадський діяч
Почесна голова Закарпатської обласної управи Союзу Українок понад 20-років очолювала роботу цієї національно-патріотичної шляхетної жіночої громадської організації. І зараз пані Оксана Ганич продовжує брати активну участь у всіх справах союзянок Закарпатської області та України. Диву даєшся енергії та мудрості професора Оксани Ганич у таких поважних роках. “Як вам це вдається, коли Ви встигаєте вирішувати стільки справ?!”, – запитуємо. У відповідь чуємо: “Радію кожному дню, кожній події, усьому, що діється навколо…” Звідки в мене такий потяг до громадської роботи? – звучить риторичне запитання Почесного Професора УжНУ, пані Оксани. – Можливо від матері, вона була талановитим філологом, активно займалася в комісії Сойму Карпатської України жіночими соціальними питаннями, а після відновлення діяльності “Союзу Українок”, активно включилась у національно-патріотичний жіночий рух Закарпаття за утвердження державності незалежної України. Задумалася пані Оксана: “Чи, можливо, захоплення громадською діяльністю мені передалося від тата?… Тата надзвичайно поважали люди, і як професіонала, завідувача відділом методичного забезпення освітніх закладів нашого краю, інспектора шкіл обласного управління освіти Закарпаття, і як громадського діяча депутата Сойму Карпатської України, палкого патріота України, активного пластуна, і чудового педагога. Тож і навчав людей, і допомагав, і організовував на громадські суспільно-корисні справи. А можливо у нас така земля, що неможливо жити, склавши руки, земля і країна кличе нас до активної дії. Бо громадська робота для кожної з нас є джерелом енергії і наснаги. Недаром із того села, де працював мій батько і мама вийшло багато активістів, вчених — їм передалася енергія діяльності на благо народу”.

Плавно звучать спогади професора Оксани Ганич про відновлення діяльності громадської національно-патріотичної організації «Союз Українок» на Закарпатті. «Я не була присутня на перших організаційних зборах Союзу Українок, ініціаторами яких виступили Наталія Вигодованець, Ганна Божук, моя мама, Ганна Мандзюк. У цей час я перебувала у відрядженні в Празі на форумі науковців. Так як мої батьки, і мама, і тато були активними громадськими діячами, то жінки на перших організаційних зборах заочно обрали мене головою Союзу Українок Закарпаття. Від виборів до виборів мені довіряли і переобирали знову і знову. Так склалося, що я понад 20 років очолювала Союз Українок Закарпаття, була головним редактором журналу “Родина”. У 1996 р. обрана членом Координаційної Ради Закарпатської обласної держадміністрації з питань жінок, сім’ї та молоді. За цей період було організовано більше 50 цікавих акцій для жіноцтва нашого краю; це і гуманітарна допомога потерпілим від повеней закарпатцям з боку жіночих організацій (СФУЖО і Союзу Українок) Канади, Англії, США, і фінансування акцій “булочка та молоко” для дітей смт. Великий Бичків Рахівського та села Лопухово Тячівського районів, допомога бабусям, стипендії талановитій молоді тощо».
У період Помаранчевої революціїї цілющі чаї розроблені Оксаною Ганич були надіслані для підтримки імунітету організаторам та учасникам мітингу на Хрещатику. Понад тисячу пакетів чаїв “Бебевіта” за сприяння пані Оксани Ганич надіслано Союзом Українок Закарпаття учасникам АТО в 2015 році. Пані Оксана вела шефство над учнями Концівської та Ужгородської №5 загальноосвітніх шкіл, аналізи яких у 2012 році були лабораторно вивчені за результатами місячного прийому йодованих ласощів. І зараз пані Оксана продовжує шефство над дітками Великоберезнянської школи-інтернату з метою подолання йододефіцитних станів в умовах ендемічного по зобу регіону Закарпаття.
Професор Ганич поринула в нові спогади. Про себе розповідає неохоче, хоча її звань та діяльності вистачить на ціду громаду професіоналів і громадян…Жінка-професор медицини – перша голова Союзу Українок на Закарпатті, обрана після проголошення Незалежності України в 1991 році. Успішно керувала хором вчителів і медичних працівників при Будинку культури на Міжгірщині, а згодом – хоровою капеллою медичного факультете УжДУ. А скільки неоплачуваної громадської роботи на медичному полі задля зміцнення здоров’я людини. Щорічні Міжнародні Міждисциплінарні конференції“ – крізь приходилося брати на себе відповідальність… Бути лідером — не проста справа. Між тим, гортаємо сторінки друкованих видань про видатну особистість дочки наймолодшого посла Сойму Карпатської України, очевидця засідання Карпатської України в березні 1939 року, де було затверджено проголошення державного суверенітету, ухвалено Конституційний закон, обрано Президентом Августина Волошина та новий Уряд на чолі з Прем’єром, Юлієм Ревай, обрано Голову СКУ (Сойму Карпатської України) Августина Штефана та його заступників Федора Ревая, Степана Росоху.
Факти з історії Карпатської України Оксана Ганич пригадує, поринувши в спогади Історії Сойму Карпатської України — вищого законодавччого органу, обраного 12 лютого 1939 року в складі 32 чол. – послів, у тому числі 29 українців і 3 — від національних меншостей єдиного списку Українського Національного Об’єднання. В цьому списку під 16 номером записаний Микола Мандзюк, вчитель із Севлюша. СКУ відбув тільки одну сесію в м. Хусті 15 березня 1939 року – першу і останню… До тієї події ішли довго. Бо ж окремий Закарпатський Сойм мав бути уконституйований ще відразу після приєднання Закарпаття до Чехословаччини згідно з Сен-Жерменським договором на підставі генерального Статуту Підкарпатської Русі 1919 року та Конституцією Чехословаччини 1920 року.
Професор, Оксана Ганич — відома особистість медичного світу України
Заслужений діяч науки і техніки України, Доктор медичних наук, Заслужений професор Ужгородського Національного університету, директор єдиного на Україні Науково-дослідного інституту фітотерапії, Професор кафедри пропедевтичної терапії медичного факультету УжНУ. А скільки виховала талановитих вчених і лікарів!!! Статистика підтверджує: підготувала 5 докторів і 12 кандидатів медичних наук; протягом 20-ти років керівництва Інститутом фітотерапії УжНУ вивчила, апробувала понад 100-екологічно-чистих лікарських рослин Закарпаття, розробила й запровадила в медичну практику високоефективні фітозбори, фіточаї, в тому числі з дитячої серії “Бебевіта”, запроваджені у виробництво Товариством “ХІПП -Ужгород”, цілющі властивості яких отримали високу оцінку в Україні та за її межами.
Заслужений діяч науки і техніки України, Оксана Ганич — член правління асоціації терапевтів та гастроентерологів України, автор та співавтор 15 винаходів та патентів, понад 300 наукових праць, 15 монографій, навчальних посібників і підручників.
“Моя самостійна медична діяльність, – згадує пані Оксана,- розпочалася після закінчення медичного факультету Ужгородського державного університету, коли нас з чоловіком, Михайлом Ганичем, як молодих спеціалістів, направили на роботу в лікарню Синевірської Поляни на Міжгірщині, де, пропрацювавши певний час, я стала головним лікарем, а згодом — районним терапевтом Міжгірського району (завідувачем терапевтичним відділенням центральної районної лікарні).
Науковою діяльністю займаюся з 1960 року. Спочатку – в Ужгородському державному Університеті працювала асистентом, де керувала упродовж 17 років кафедрою пропедевтики внутрішніх хвороб медичного факультету УжДУ, а з 1992 року понад 20 років очолюю єдиний в Україні науково-дослідний Інститут фітотерапії УжДУ, заснувала наукову школу гастроентерологів Закарпаття. Наш Колектив успішно виконав державну науково-технічну програму “Нові фізико-технічні методи діагностики та корекції порушень діяльності організму на клітинному та субклітинному рівнях”. Наукові здобутки НДІ фітотерапії при УжНУ стали підгрунтям розробки рецептури продуктів для оздоровлення населення України, потерпілого внаслідок Чорнобильської катастрофи, що схвалено Вченою Радою МОЗ та методичної громадськості України. Розроблено і успішно втілено в практику Програму оздоровлення населення, яке зазнало небувалого стихійного лиха під час паводків 1998 та 2001 років. Особливо важливого значення для здоров’я кожної людини має виконана Програма з профілактики йододефіцитних захворювань не тільки в ендемічному щодо захворювань щитовидної залози (зобу) регіоні Закарпаття, але й на території всієї України та за її межами”.
Уважно слухаємо розповідь професора Ганич про її почесний професійний шлях боротьби за здоров’я громадян України. Професор Ганич заснувала школу гастроентерології, керувала лікувальною роботою клініки гастроентерологічного диспансеру, розробила концепцію оздоровлення потерпілого населення України від аварії на ЧАЕС, що базується на використанні фітопрепаратів та фітопродуктів імунокорегуючої, онкопротекторної та антисклеротичної дії. З 1995 до 1999 рр була членом експертної ради Вищої атестаційної комісії України. Є автором та співавтором 8 винаходів та 15 раціональних пропозицій
За останні роки проведено 8 міждисциплінарних науково-практичних конференцій з проблем фітопрофілактики та фітотерапії (по збереженню здоров’я людини). Професор Оксана Ганич нагороджена (2009р) Орденом Княгині Ольги ІІІ ступеня, відзнакою Союзу Чорнобиль України “За гуманізм”, медалями “За трудову доблесть”, “Ветеран праці”.
Та все ж найвагомішим здобутком професор вважає сердечну вдячність десятків тисяч проконсультованих і вилікуваних пацієнтів-жителів Закарпаття, України та за її межами!

Турбота про збереження здоров’я українців
Життя в гармонії з собою і з усім світом природи у Любові, спокої, злагоді, без хвороб. Таку місію сучасного оздоровлення людини намітили учасники восьмої Міжнародної Міждисциплінарної науково-практичної конференції «Сучасні аспекти збереження здоров’я людини», яка відбулася 17-18 квітня 2015 року в санаторії «Квітка Полонини» з ініціативи та безпосередньої участі родини Ганичів… Багаточисельні учасники конференції: академіки, професори, вчені-представники вузів більшості регіонів України та кількох зарубіжних вузів, аплодували, стоячи, пані Оксані за її самовіддану працю в ім’я здоров’я людини.
За підсумками роботи конференції прийнято резолюцію та Звернення до органів місцевого самоврядування про всебічне сприяння оздоровленню населення, підтримку науково обгрунтованої та клінічно апробованої продукції української компанії “Йодіс-К” – біоактивним йодом, винаходу українського академіка Василя Миколайовича Мельниченка, аналогів якому немає в світі з метою подолання хвороб визваних йододефіцитом, а також збагачення раціону українців фітокомплексами компанії “Чойс” (вибір). розроблених українськими вченими, спеціалістами в області терапії, кардіології, гастроентерології, ендокринології, інших спеціальностей під керівництвом доктора медичних наук, професора, лауреата Державної премії України в галузі науки і техніки, Володимира Федоровича Лапшина. Про результати вживання цих вкрай необхідних для підтримки здоров”я людини продуктів відгукнулося багато вдячних споживачів, які відчули нову якість життя і стану здоров’я, збагачуючи свій раціон життєво необхідними вітамінами, мікро і макроелементами, амінокислотами на основі прозерів та лікарських трав. І знову турбота, і знову вболівання за сучасний стан здоров’я людини внаслідок екологічного стану сьогодення. На конференції пані Оксана, намітила нові обрії поступу до збереження та примноження здоров’я людини. Прийнято Резолюцію підготовки до 30-ої річниці трагедії на Чорнобильській АЕС, намічено багато добрих справ в ім’я здоров’я людини, в ім’я збереження і утвердження України, як європейської держави.
Цікавимося, а як пані Оксана зберігає власне здоров’я?. Посміхається наша поважна співрозмовниця. “Ліками для людини повинна стати їжа, яку вона споживає щодня. Їжа, якщо вона якісна, повітря, якщо воно не отруєне відходами сучасної цивілізації, духовність, якщо світогляд людини не спотворений інформаційним простором – є умовою для здоров’я, і, звичайно, – здоровий спосіб життя, сім’я, родина… На сторожі цих важливих складових життя українців стоїть держава як гарант найвищих цінностей — здоров’я і життя людини. Саме таку державу творимо сьогодні спільними зусиллями патріотів-трудівників, ентузіастів, саме цій меті повинен підпорядкуватися сучасний бізнес, як бізнес з людським обличчям, а не навпаки… Не дивуйтеся, але в студентські роки мені прийшлося перехворіти різними хворобами, багато вчилася, імунітет ослаб, недосипала, ще й підробляла медичною сестричкою. отож співчуваю студентам і нагадую їм, що режим праці та відпочинку дуже важливий (хоча сама не завжди можу дотриматися режиму відпочинку). Різні були випадки. Після закінчення медичного факультету УжДУ нас із Михайлом Михайловичем направили на роботу в лікарню с. Синевір Міжгірського району на Закарпатті. Отож, Михайло Михайлович поїхав на курси, а я залишилася сама в лікарні. Під час сплаву лісу сплавник посковзнувся, внаслідок чого поламав ребро і отримав так званий клапанний пневмоторакс грудної клітини – був у надзвичайно важкому стані. Я сама 7 днів доглядала його, за цей період похудала на 7 кілограм. Про його діагноз я прочитала в книзі, бо в університеті нас ще не вчили, що робити, в таких ситуаціях, але це була найперша моя перемога під час самостійної роботи: перший мій пацієнт вижив і залишився здоровим! То ж я навчаю і моїх студентів — коли лікар прикладає всі зусилля, то з його і з Божою допомогою пацієнт повертається до активного життя. Але дуже важливо підтримувати своє здоров’я як їжею так і способом життя, і гармонією з навколишнім світом, відносинами з іншими людьми. Багато літ після того випадку приїхав до мене в Ужгород один з семи дітей мого першого пацієнта, знайшов, щоб подякувати за повернене здоров’я свого багатодітного батька, який і сьогодні живе в Синевірській Поляні зі всіма дітками.
А був ще випадок у моїй медичній практиці сільського лікаря: до лікарні прибігла молода мама, перелякана тим, що її дитина задихається. У дитини виявилася дифтерія. У мене не було іншого виходу як пробити трахею, щоб дівчинка почала дихати. Хвора виздоровіла, на місці розтину трахеї залишився тільки невеличкий рубець. А мені, молодому спеціалісту, було надзвичайно радісно відчувати перемогу над хворобою, бачити здоровими моїх пацієнтів, відчувати їхню вдячність. Цю радість за здоров’я кожної людини я відчуваю по сьогоднішній день, таке ставлення до профілактики захворювань та лікування пацієнтів я виховувала і виховую у студентів, яких навчаю. (Посміхається пані Оксана, пригадаючи чергову пригоду): Територія обслуговування «сімейного лікаря” в сільських умовах велика. Наш звичайний транспорт – віз із кіньми. Так ми кожну сім’ю обслуговували. Одного роазу в моїй практиці, (а я терапевт за фахом) трапився такий анекдот: визвали мене до чоловіка якого страшно болів зуб. Я обробила вогнем звичайні кліщі і вирвала хворий зуб. Ця незвичайна операція також пройшла успішно.
А було й таке: Михайло Михайлович поїхав у відрядження. Вночі пробуджуюся від стукіту-грюкоту у вікно. На вулиці кричить чоловік, що його жінка помирає. Замітила, що чоловік напідпитку. Я боюся, але змушена йти. Дорога пролягала через потічок. На перекладині я посковзнулася, відчула різкий біль у голено-стопному суглобі, це був вивих, але обов’язок лікаря — допомогти хворому, – це почуття примусило мене іти дальше. Якось дійшла до місця виклику. Зайшла в хату – бачу сидить жінка біля лампи. Питаю, що трапилося, а вона відповідає: «Та мені страшний сон приснився!» Повернулася я додому зі своєю вивихнутою ногою, яка до ранку не переставала боліти. А тоді самостійно вправила вивих і швидко виздоровіла.
Оток, крок за кроком пані Оксана відкриває нам таємниці своєї високої популярності в медичному світі українців. При цьому, ця знаменита особистість вченого простору України — щаслива мама, любляча дружина, бабуся, прабабуся…- дочка славетних батьків-патріотів Карпатської України. Стільки добрих справ на життєвому шляху зроблено і стільки ж задумів для майбутніх справ сучасної медицини в ім’я здоров’я людини.
Всеукраїнська і Міжнародна діяльність професора, директора Інституту фітотерапії УжНУ — Оксани Ганич.
Жінка-українка та її роль у розвитку науки і мистецтва — неоціненна. Професор Оксана Ганич – особистість, яка зуміла об’єднати у своїй діяльності ці дві важливі складові людського життя та даповнити їх красою своєї духовності, жіночності, людяності. Бо ж упродовж 10 років очолювала координаційний Центр країн РЕВ з епідеміології передпухлинних захворювань органів травлення, працювала членом проблемної комісії Академії Наук СРСР з питань профілактики раку та передракових станів, стала почесним членом товариства гастроентерологів Академії Наук Чехії, протягом 1995-1999 років працювала експертом медицини Вищої атестаційної комісії при Раді Міністрів України…Цього переліку почесних звань, доручень, вистачило би на декількох талановитих особистостей, його можна продовжувати…Пані Оксана багаторазово виступала з науковими доповідями та лекціями перед вченими не тільки України, але й Росії, Грузії, Чехії, Словаччини, Німеччини, Канади. Вона — автор численних нових методик діагностики і лікування паталогії органів травлення. За наукові здобутки, творчі наукові звязки та з нагоди 20-річчя заснування НДІ фітотерапії УжНУ ректор аграрного університету в м.Нітра (Словаччина) нагородив Оксану Ганич “Золотою медаллю” Пані Оксана Ганич зайняла почесне місце в тематичному виданні Українського видавничого Центру “Галактика” за редакцією Оксани Огієнко “Флагмани сучасної медицини”, виданого в 2012 році тиражем 5000 екземплярів, де професор Оксана Ганич – у числі кращих працівників медичної галузі України
Коли Ви встигаєте?-запитуємо. Пані Оксана посміхається, пригадуючи чергову пригоду зі своєї медичної практики і пригощає смачними тістечками: “Сама випікала. Найбільше мені запам’яталася пригода з медиком, академіком-москвичем, Страшун О. Він приїхав відпочивати на Синевірське озеро, був гіпертоніком, тому мав із собою новокаїн для внутрівенного введення. Чогось він дав собі слово, що не буде звертатися у сільський медичний заклад. Тому пішов у Міжгір’я, але там не змогли знайти вену, щоб ввести йому новокаїн – різко піднявся тиск. І його привезли до мене в Синевір. А я одна без медичної сестри. Побачивши стан хворого, я швиденько пригадала собі як студенткою підзаробляла медичною сестрою. Тому зуміла моментально ввести академіку новокаїн внутрівенно. Хворого супроводжували двоє людей, жінка-москвичка, яка виявилася письменницею, Верою Умбер, та Ужгородський письменник Матвій Тевельов. Коли академіку О. Страшуну полегшало, він не поїхав на озеро, а довго розпитував мене про навчання і медичну практику, був надзвичайно вражений, що я, як лікар “майстерно” володію (за його словами) і вмінням медичної сестри. Згодом у книзі Матвія Тевельова «Хазяин и постоялец» вийшло друком велике оповідання, в якому описано цю подію (молода лікарка (пані Оксана), звичайно, описана як «хазяйка» Карпатського краю, а гість із Москви, – як “постоялец”).
Наодинці з першим доктором медицини — жінкою, Почесною головою Союзу Українок Закарпаття, Оксаною Ганич
Розкажіть, будь-ласка, пані професор, ще щось цікаве. Що Ви любите або що не сприймаєте, щось таке, що дуже стривожило або, навпаки, порадувало Вас. Можливо маєте захоплення не пов’язані з медициною? У відповідь мудра посмішка: “Зі здоров’ям людини пов’язано все, стан здоров’я не передбачає тільки лікувальну діяльність — є профілактика, здоровий спосіб життя, дуже багато складових, які сприяють нашому фізичному, моральному, душевному стану, що залежить і від характеру, і сімейного життя, і захоплень…А взагалі, – посміхається пані Оксана, – я дуже люблю музику, люблю співати, тому ми з Михайлом Михайловичем повезли в Синевір, за місцем роботи, своє піаніно. Це була незвичайна подія в селі, адже люди вперше бачили піаніно! Ми помістили піаніно в сільському клабі, організували разом з учителями драматичну п’єсу «Будка №…». У цій п’єсі я грала головну роль психічно-хворої Ксені. Михайло Михайлович грав роль молодого, якому насильно сватають Ксеню, а він хоче іншу. Ця п’єса в Міжгірських селах мала великий успіх, з нею ми об’їздили цілий район. Крім цієї п’єи ми організували волейбольну команду вчителів, яка займалася на території лікарні в суботу і в неділю, а також були ініціаторами створення хору під керівництвом хормейстра, вчителя, Шимона Михайла Михайловича.
Згодом мого чоловіка, Михайла Михайловича перевели на посаду головного лікаря Міжгірської районної лікарні, а мене призначили завідуючою терапевтичним відділенням цієї ж лікарні. У райкомі звідкись довідалися, що я маю музичну освіту і визвали мене на співбесіду, доручивши організувати хор медиків та педагогів. Так я стала хормейстером. Але цим не обмежилися мої доручення. Коли траплялася ситуація, що необхідно було терміново проводити вночі операцію, то Михайло Михайлович, як головний лікар, оперував, а я була його асистентом, не дивлячись на те, що асистентом повинен бути хірург, а не терапевт.
Самовіддана працьовитість і талант, добре серце і відповідальність Михайла Михайловича зачаровували всіх. Він єдиний в університеті Сталінський стипендіат, не мав жодної четвірки. Після вступу в аспірантуру, Михайло Михайлович вдень працював, а вночі міг заснути на столі, але поки не виконав завдання не йшов відпочивати. Ось чому його відповідальність – не тільки приклад для наслідування, але й мене зачарувала на все життя.
І справді, між бесідою, Михайло Михайлович кілька раз заглядав до вітальні, питав чи не бажаємо теплого чаю, тістечка, чи все в нас добре, а у відповідь чулася ніжна відповідь Оксани Миколаївни: «Ні, татку, дякуємо, не просимо» Така зворушлива любов і повага між подружжям – це ідеал для наслідування в кожній сім’ї.
Татку, а ти пригадуєш?… І знову спогади, спогади…У круговороті активного життя вченої жінки, професора, бабусі і прабабусі посідає значне місце громадська-організаторська робота, активна позиція громадянки України, відповідальність за долю краю, жінки, родини, держави.
Професор Оксана Ганич пригощає нас смачними тістечками – сама випікала. Над нашим запитання: “Як Ви знаходили час для стількох справ?” – чуємо відповідь: “Очевидно земля у нас така, що неможливо спостерігати, склавши руки: праця – єдине джерело енергії й наснаги. Недаремно з того села, де працював мій батько, передалася енергія багатьом діячам і вченим: професорам Троян, Худанич,… мені теж передалася та енергія від моїх батьків. І не тільки… Я мала три роки, коли у нас вдома протягом цілого тижня гостювала професор, видатний педагог родом із Чернігова, яка змушена була емігрувати в Прагу, – Софія Русова. Ця чудова жінка-педагог-громадський діяч жила у нас цілий тиждень і я відчула до неї особливий потяг. Бо ж думка матеріальна. Ото ж професор-викладач Празького вузу, Софія Русова, зацікавилася громадською та національно-патріотичною діяльністю моїх батьків. Вона приїхала у Виишні Ремети, щоб побачити, як працюють молоді вчителі з жінками, як навчають їх жіночим справам. А мій тато з мамою організували для жіноцтва гуртки вишивки, випічки і куховарства, тато керував хором вчителів. Мені Софія Русова подарувала ляльку, порадила навчати її або лікувати. Ляльку я брала за ноги, повертала головою вниз, обмотала тряпочкою їй голову, «щоб не боліла» і переконувала всіх, що ляльку треба спочатку вилікувати, бо вона хвора, а потім буду її вчити. Отак я лікувала ляльку і вже тоді готувалася стати лікарем.
Усе в житті має початок і кінець. Зустрічі-спогади з цією легендарною людиною теж завершуються. Записано багато. Багато друкованих видань про Оксану Ганич — видатну особистість Закарпаття і України… У кожному знаходимо щось нове, що доповнює видатні віхи життя жінки-лікаря, заслуженої діячки науки і техніки, професора, громадської діячки, вченої, викладача-педагога, дружини, матері, бабусі, прабабусі (цієї незвичайної людини-Берегині рідного краю і символу всеохоплюючої любові до людей, до життя): вона повна енергії, випромінює світло позитивного ставлення до людей і до всього, що творить життя українок і українців, що сприяє утвердженню української держави; її голос лагідний, завжди усміхнені ласкаві очі, мудрий погляд і спокійна, але принципова вдача; з нею легко спілкуватися, відчувається, що ця Людина «читає» співрозмовника, уловлює його найтонші порухи і, ніби, огортає Любов’ю своєї духовно багатої Величі – такою знають Оксану Ганич на Закарпатті.

Ковтан Діана  (13 років). Робота на конкурс “Мій рідний край”. 

Вчитель: Олена Федорова – голова Закарпатського відділу СУ