Пропонуємо читачам знайомство з Ореславою Хомик, головою Всеукраїнської громадської організації Союз українок. Вона люб’язно погодилася розповісти дещо зі свого життя, а також про власний погляд на важливі проблеми сучасного українського суспільства і рецепти його зцілення.

Oreslava Khomyk2

   - Пані Ореславо, ви народилися в Архангельському засланні, однак ваші батьки не побоялися дати вам традиційне західноукраїнське, але таке незвичне для тих місць імя…

- Доля нашого роду була трагічною. Мій дідусь по матері, Михайло Швед, 1913 року народження, – голова Просвіти села Верхня Рожанка на Сколівщині, організовував спілку «Маслосоюз», вів активну боротьбу проти ополячення, упорядкував хату-читальню. За те, що допомагав селянам складати заяви до судів, його називали мужем довіри.

Під час війни був зв’язковим Повстанської Армії. У 1945 році, порадившись з дружиною, адже з другим приходом совєтів його б не залишили живим, дідусь емігрував на Захід. Проте, енкаведисти не тільки знищували учасників УПА, а й воювали проти невинних дітей, і бабусю з п’ятьма дітьми вивезли на заслання в Архангельську область. Тоді, навесні 1945-го, моїй мамці було всього дев’ять років, а її наймолодшому брату – чотири. На збір дали всього дві години, а старших дітей забрали просто зі школи. У «товарняках» з дірявим дахом, з якого на людей падав сніг, їх повезли на північ Росії. Старші мамині брат і сестра відразу потрапили на лісоповал, через два роки і маму поставили до роботи на кухні – 11-літньою вона носила тяжкі виварки, варила їсти лісорубам.

По батьковій лінії, він із Івано-Франківщини, історія подібна. Старшого татового брата засудили до тюремного ув’язнення, яке відбував під Карагандою, а бабусю із дідусем і з моїм татком, якому було 13 років, відправили на спецпоселення в Архангельську область, прабабусю із прадідусем – у Красноярський край (до тепер не знаємо, де похоронені їхні кості).

А тепер можна і про дане мені ім’я. Наша мамця дуже хотіла назвати мене Ореславою. Оскільки, хрестив мене батюшка з російської церкви, який сказав, що такого імені не знає, то охрестили Ларисою. Однак у метриці мама вперто записала – Ореслава. Це запитання спонукало мене відчути зв’язок і, звичайно, мені приємно, що охрестили мене таким же іменем, як і Лесю Українку.

   – У 90-х ви очолили осередок Народного Руху України, відроджували осередок Союзу українок у Трускавці, де тоді проживали, були депутатом Львівської обласної ради, а  зараз є головою Всеукраїнського Союзу українок. І це при тому, що ніколи не полишали медицини, на вашій візитці вказано – «головний лікар Львівського обласного дитячого психоневрологічного диспансеру». Не кожна жінка здатна на таку насичену й постійну громадську активність…

- Думаю, це мені передалося генетично. Мама казала: «Ти дістала гени свого дідуся». Мої батьки завжди мене розуміли, ніколи не ображалися, якщо не часто приїжджаю, особливо, на свята, адже ми традиційно, на Великдень, збираємося у батьківській хаті. Торік я зателефонувала до мамці (татка вже нема з нами з 2009 року) сказавши, що організовуємо Великдень на Майдані у Києві.  На той час Майдан виглядав дуже непривабливо. Ми спільно з міністром культури Євгеном Нищуком і, за підтримки українських підприємців та з ініціативи польських підприємців, приготували на честь свята великодні страви двох національних кухонь – Польщі й України. Майдан був святковим, як і належить на Пасху.

   – З якого віку знали історію родини? У радянський час це було небезпечно, аби діти, бува, ніде зайвого не сказали.

- Від нас її ніколи не приховували. На спецпоселенні у батьків народилося нас троє: старший брат, я і молодша сестра, а наймолодша з нас – вже на Франківщині. Ми, діти, завжди розуміли, що чужим людям всього розповідати не можна. Вперше заговорила про це зі сторонньою людиною на співбесіді, здавши екзамени до Львівського медінституту. Заступник декана, проглянувши мою анкету, запитав:

- А де ваші дідусі й бабусі? – Чесно кажу: «Один дідусь помер, а мамин тато у Канаді». А він так глянув на мене, і каже: «Тихо, тихо більше нікому цього не говоріть». У моєї знайомої теж подібна історія, то її мамі навіть довелося зректися свого батька, вони певний час не підтримували стосунків. У нашій родині такого не було. Наші родичі відкрито підтримували зв’язки з дідусем, все його життя отримували від нього моральну і матеріальну підтримку. Дідусь знайшов нас через Червоний хрест ще на спецпоселенні. І хоча кар’єри ніхто з нас у той період зробити не міг, але освіту здобули.

   – Ви розповідали, що якось, під час хвороби, рятувалися від болю, понад 12 годин читаючи Святе Письмо. У вас близькі стосунки з Богом?

- Той випадок стимулював мене поглибити знання. А вірою завдячую бабусі з дідусем, батькам. З дитинства ми їздили у село, за сім кілометрів від Калуша, там ходили до церкви – перше з бабусею, пізніше самі. Хоч це переслідувалося, під особливим контролем були, «вороги народу», до яких нас причисляли, – на лінійках у школі публічно ганьбили дітей, яких помічали у храмі. Дякувати Богові, нас ніхто «не продав». Пощастило мені і на першому курсі, коли моя львівська товаришка запропонувала піти до сповіді перед Великоднем до собору Святого Юра. Кажу: «Ти що? Там же буде багато контролюючих осіб, краще їдьмо кудись у село». А вона: «Та нічого, я завше ходжу». Це був 1973-ій, друга хвиля арештів шістдесятників: В’ячеслава Чорновола, Ірини Сеник… Стали ми у чергу, стоїмо і …зустрічаємося поглядами з нашим викладачем латини, відомим перекладачем паном Андрієм Содоморою – їх, очевидно, послали туди пильнувати за такими, як ми. Але він відвів погляд у бік – кожен свій обов’язок виконував по-своєму. Ми висповідалися, запричастилися, і я тривалий час очікувала, що мене закличуть до деканату. Минулося. Аж зовсім недавно розповіла про той випадок цьому шанованому пану, ми погомоніли,  він подякував за спогад.

Пізніше, вже працюючи у Трускавці, на пропозицію товаришки, пішла на курси при Духовному інституті у Дрогобичі. Вчилися ми чотири роки протягом липня. Після курсів вступила до цього інституту і провчилася ще п’ять років. Закінчувала його, вже працюючи у Львові. Хоч була найстаршою серед студентів, проте з нетерпінням очікувала кожної сесії. Там були надзвичайні, фантастичні викладачі, дехто з яких навчався в Італії. Ми вивчали історію церкви, вікову психологію, теологію… Мої діти тоді вже вступили до вишів, але я лягала пізніше від них, вчилася ночами, бо вдень працювала, а соромно було чогось не знати. Цей інститут ставив певні межі, відповідно до Божих заповідей, спрямовував на вужчу дорогу. Широкою легше ходити, але спокус надто багато. Якби половина нашого населення пройшла хоча б подібні курси, світ би змінився.

   – Соціологи називають однією із причин відставання України від світової спільноти надто низьку залученість людей до громадських організацій…       

- Підтримую цю думку. У нас дійсно досить низька громадянська активність. За західними мірками, громадянське суспільство може повноцінно працювати за умови, коли має сильний трикутник: влада – бізнес – громадські організації. В Україні протягом останніх 25 років влада і бізнес, практично, зливаються, цього класичного трикутника у нас нема. Іншої формули для розбудови громадянського суспільства на теперішньому етапі нашого розвитку не знаю. Але, чим більше людей буде залучено не до партій, які активізуються від виборів до виборів, а саме до громадських організацій, тим сильнішою ставатиме Україна. На Заході більше цінується праця громадських організацій. Бо вони базуються на жертовності учасників, які вкладають власні кошти, щоб забезпечити роботу своєї спільноти, як, до речі і багато із наших пань. Але там розвиток організацій підтримується і заохочується державою. Хотілося б, щоб наша держава повернулася обличчям до громадських діячів усіх рівнів, які переслідують одну мету – розбудову сильної національно-демократичної України.

Як голова всеукраїнської  організації, часто їду у будь-яку точку України,  вітаю і підтримую чи якийсь новий проект, чи новостворений осередок СУ, чи відкриття світлиці. Переважно, саме так  останнім часом  проходять мої вихідні.

Майже щотижня  разом із посестрою з Трускавця Галиною Шиманською-Карп’юк, депутатом Трускавецькоі міськради, ми або у військовому шпиталі біля поранених, або їздимо на Яворівський полігон, де військові проходять вишкіл, вони потребують нашої уваги й підтримки. Для солдатського дозвілля  ми завезли шахи, шахмати, нарди,  теніс а для покращання побутових умов –  наволочки, миски, гумові килимки у душову, книги до бібліотеки, пральні машинки і т.д.  Багато чудових людей щедро відгукуються на потреби війська. А бійці дуже радіють і концертам. Тут безвідмовними волонтерами є гітаристка-бард Лілія Кобільник з Дрогобича, співак і виконавець власних пісень Теодор Кукурудза зі Львова. Такою ж волонтерською працею сьогодні задіяні  наші організації в усіх областях.

   – Якими бачите зараз основні завдання Союзу українок?

- Безумовно, найбільшою і першочерговою роботою союзянок усієї України  залишається волонтерська діяльність, спрямована на підтримку наших воїнів, учасників АТО, і допомога родинам загиблих героїв. Але статутну діяльність ніхто не відміняв. Проводимо різноманітні конкурси для шкільної та студентської молоді з метою національно-патріотичного виховання та  інші заходи для продовження українських  звичаїв і традицій.  Розпочали новий проект «Домашня мануфактура» для жінок, які не в змозі самостійно реалізувати власні вироби декоративно-прикладного мистецтва ручної роботи.

У 2014-му році минуло 80 літ від першого світового Конгресу Союзу українок. Ми довго вагалися, чи відзначати цю дату. Вирішили – потрібно.  Не задля помпезності, а щоб згадати і вшанувати імена тих великих українок, котрі розпочинали і засновували жіночий рух, і, звичайно, щоб наживо поспілкуватися з союзянками з усієї України і не тільки. Адже в урочистостях брали участь і голова Світової федерації українських жіночих організацій пані Орися Сушко, і союзянки  Америки  та  Франції.

Дуже радіємо розширенню мережі СУ, як от хрестини нової організації Союзу українок у прикордонному Устилузі.

   – Ореславо Василівно, де, окрім Волині, нещодавно побували?

- Перед поїздкою до Володимира-Волинського ми проводили величні заходи у Болехові, Львові та Белелуї (Всеукраїнську наукову конференцію, урочисті академії)  із вшанування 160-ліття зачинательки  жіночого руху в Україні, видатної громадської діячки, письменниці  Наталії Кобринської.

У липні побувала на фестивалі патріотичної пісні «Чорна вишиванка», що проводиться на межі трьох областей – Львівської, Тернопільської та Івано-Франківської. Там традиційно вшановують пам’ять семи героїв ОУН, які віддали своє життя у нерівному бою з енкаведистами на хуторі Кулеби у лютому 41 року. До свята Покрови Пресвятої Богородиці та Українського війська – з ініціативи союзянок Львівщини, Івано-Францівщини та Тернопільщини, висадимо калинову алею біля пам’ятника героям у Кулебах.

   – У якій з областей Союз українок найчисельніший?

- Маємо наші організації абсолютно  у кожній області.  Найчисельнішою, мабуть, є Івано-Франківська обласна організація. Принаймні, франківчанки зуміли  провести  аудит після останнього звітно-виборного з’їзду.

   – Чи не відчуває Союз українок проблеми із молодим поповненням?

- Багато залежить від голови, яка очолює осередок. Де уміють зацікавити молодь -  через конкурси, через Школи шляхетних українок, через власних дітей та онуків там є молодіжні наші організації.

   – Що у планах союзянок?

- У наступному році плануємо відзначити 25-річчя з часу відновлення Союзу українок в Україні, а у 2017 – 100-річчя від заснування. Докладаємо зусиль, аби  ці важливі дати відзначити на державному рівні.

   – Що побажаєте нашим читачам на завершення розмови?

- Миру. Усвідомлення, що перемога залежить від кожного із нас. І завжди пам’ятати, що національна ідея і демократія процвітають там, де за них борються.

Розмовляла Ірина НАДЮКОВА.