Чого такий галас в Україні, таке обурення, такий спротив? Що трапилося? А ось що.

19 січня 2017 року у Верховній Раді України був зареєстрований проект «Закону про державну мову», яким пропонується значно розширити і закріпити використання української мови як державної в ЗМІ, виробництві, а також у сфері реклами країни і книговидання…

У статті 4 сказано, що кожний громадянин України зобовя’заний володіти державною мовою, бо це мова його громадянства. Здавалось би, що тут нема чого так хвилюватися і шуміти, лякатися, словоблудієм займатися.

Адже йдеться про ту ж 10 статтю Конституції України, в якій сказано, що українська мова є державною в Україні. Для добрих і розумних громадян України достатньо було б і цієї статті. Але в українській державі є чимало українців – перевертнів, про яких Тарас Шевченко писав: «А тим часом перевертні нехай підростають Та поможуть москалеві господарювати Та з матері полатану сорочку знімати. Помагайте, недолюдки, матір катувати».

Вищезгаданий закон дратує, виводить з себе перевертнів, недолюдків України. Вони ж «русскоязычные», а тут на 26-ому році незалежності України розпочинається українізація. Це перш за все обурює не справжніх росіян таких, як , наприклад, журналіст – росіянин Андрій Куликов, котрий досконало володіє і користується українською мовою и сприяє її розповсюдженню в Україні. А тим часом українські перевертні пророкують, що Закон про державність української мови в Україні призведе до приходу Росії в Україну, до відокремлення Харкова, Одеси, Запоріжжя…

Бог з вами, шановні співвітчизники, не лякайте добрих людей. Харків – це українське місто, але дуже зрусофіковане. Історично, етнічно Харківщина – це Слобожанщина, а Слобідська Україна – це територія, що охоплює Харківську, Сумську, частину Донецької, Луганської областей, а також Вороніжської, Курської та Білгородської.

Відродження української нації почалося не тільки з Києва, але і з Харкова, де жили і творили відомі українці: поет Гулак Артемовський, письменник Квітка-Основ’яненко. Тут Микола Хвильовий висунув гасло: «Геть від Москви! Дайош Європу». Тут жили і творили драматург М.Куліш, незабутній гуморист Остап Вишня, Павло Тичина, режисер Олесь Курбас. Майже всю харківську інтелігенцію було репресовано і розстріляно. Не кажучи вже про те, що Слобожанщина жорстоко косилася голодоморами.

Мало хто з харків’ян відає про те, що Харків став містом наймасовіших комуністичних репресій на території України і після Другої світової війни. В 1951 році 33-х студентів Харківського університету було розстріляно і 800 репресовано за відмову складати іспити російською мовою та вимогу викладання українською. Наших українських студентів розстріляли, репресували і заборонили згадувати про них як про ворогів «советской власти».

А ось подібний приклад з іншого світу. 21 лютого 1952 року світова спільнота взнала, про сумні події в Бангладеш, де влада розігнала демонстрацію студентів, які виступили на захист бенгальської мови. Було вбито кількох студентів. У Бангладеш цей день визначають як день мучеників.

Ця подія послужила приводом для прийняття рішення Генеральною конференцією ЮНЕСКО в 1999 році про заснування міжнародного дня захисту рідної мови.

Те, що в Україні забороняли, ганьбили, то в світі пам’ятають і шанують. Багато років під забороною було ім’я Олекси Гірника, котрий 21 січні 1978 року на знак протесту проти русифікації спалив себе на Чернечій горі біля могили Тараса Шевченка. На місці самоспалення ніякого пам’ятника не було аж до 2009 року, коли за кошти Віктора Ющенка встановили і освятили пам’ятний знак.

Зовсім по-іншому вшанували пам’ять про чеського студента Яна Палаха, котрий теж спалив себе, протестуючи проти радянської окупації. В центрі Праги стоїть пам’ятник Яну Палаху і там зажди лежать свіжі квіти. Для чехів це місце святе.

Нема в світі іншої мови, котра б зазнала такого нищення від сусідів-ворогів, як українська. Більше двохсот циркулярів було видано за останні 300 років з боку російських окупантів, і попри все наша мова жива. У Франції з допомогою комп’ютеризації було встановлено, що українська мова є однією з найдавніших слов’янських і наймелодійнішою з світових мов.

Можна навести масу прикладів, як українська мова повертала до себе, зачаровувала представників інших народів. Російський поет Володимир Маяковський писав: «Говорю тебе , товарищ москаль, на Украину шуток не скаль. Разучите эту мову… – эта мова величава и проста.»

Стала великою українською патріоткою Софія Русова /1856-1940/ (Ліндфорс, по матері француженка, а батько мав шведських предків), яка боролась за відродження української мови, української національної школи. По духу Софія Русова – дочка українського народу. За зв`язки з революційними колами була під постійним наглядом, побувала у Лук`янівській в`язниці. У тюрмі народила сина Юрія, якого хрестив тюремний лікар.

Вона була членом Української Центральної Ради, очолювала департамент дошкільної та позашкільної освіти, видала десять підручників. Померла в еміграції в Празі в 1940 році.

Сьогодні державності української мови заважає незнання історії боротьби українського народу за своє, за рідне. Російськомовні українці намагаються використати Європейську хартію регіональних мов для захисту російскої мови в Україні . Але ж цей документ має іншу мету, а саме: захист малопоширених місцевих мов, яким загрожує зникнення. Ось вони вовки в овечих шкурах, котрі вимагають «двуязычия» – потужного засобу витіснення і знищення української мови..

Кажуть, що у Канаді дві державних мови, а в Швейцарії аж чотори. Але ж у Канаді французи відстояли державність своєї національної мови, а не канадійці зріклися англійської. Не всі швейцарці говорять чотирьмя мовами. Як правило, розмовляють рідною мовою своєї провінції: італійці – італійською, німці – німецькою і т. д. і всі знають англійську, яка об’єднує всіх.

Це тільки в Україні сформувалася нація українців-перевертнів, котрі зріклися рідної національної мови на догоду тим, хто їх принижує, вбиває, стріляє, а вони отримують задоволення. Нашим російськомовним українцям варто задуматись над змістом таких рядків поезії відомого сучасного російського поета Андрія Орлова (Орлуши):

 После Донбасса и наших в Крыму

Я мысль оголяю до сути.

Я русский забыл бы уже потому,

Что им разговаривал Путин.

Українська ж мова попри всі заборони, утиски, поневіряння, зречення є, живе, була і буде, «бо то не просто мова, звуки,- писав поет Павло Тичина,- не словникові холодини – В них чути труд, і піт, і муки, чуття єдиної родини.»

 Олександра ПОПЕЛЮК,

Почесна голова Чернівецького відділу Союзу українок.

17.02.2017